01.08.2022, понеділок — 213-й день року за календарем. 159 доба війни. До кінця року —152 дні.
Йду на Нову пошту. Переді мною іде молода мама з хлопчиком років п’яти.
Раптом починає вити сирена. Хлопчик присідає, хапає себе за голову і голосно починає плакати: “Мамааааа! Мне страшнооо!”
Мама присідає біля нього, обіймає всім тілом, цілує, починає заспокоювати.
Підхожу до них, простягаю жменю карамельок: “Можна?” — питаю. Вона киває головою: ” Так.”
Хлопчик схлипуючи, бере цукерки.
— Хочете, пересидимо в моїй машині, поки тривога? Все одно Нову пошту не відкриють, поки відбій не буде.
— Спасибо…
Ми йдемо до машини, мама несе хлопчика на руках, той схлипує і дрижить усім тілом.
— Ви звідки приїхали? — питаю.
— Из Николаева. В соседний дом попала бомба, мы как раз во дворе были. Очень испугался…
— Я так і зрозуміла, що ви звідкись, де гаряче. Наші діти так не реагують на сирени, слава Богу…
— Пришлось уехать. Ребенок не спал ночью. А если уснет — просыпается и кричит.
В машині хлопчик трохи заспокоївся і почав розгортати цукерку:
— Дякую, — дивлячись на мене, каже він.
— Ти розмовляєш українською? Молодець!
— Я понимаю, — відповідає, — но я научусь! Сосед Юрка сказал, что по нам стреляют, потому что я разговаривал на русском. И теперь они пришли нас спасать! — знов починає схлипувати…
— Як тебе звати?
— Саша, — каже крізь сльози.
— Саша, Юрка бреше! І вони стріляють не тому, що ти розмовляв російською, ти не винен! Вони стріляють, тому що ненавидять українців і все українське. Вони хочуть знищити наших людей, наші будинки, школи, садочки…
— И мой зоопарк!
— Так. І твій зоопарк!
— Я плакал, потому что думал, что это из-за меня война!
— Ні, Саша, які дурниці! Ти тут ні до чого. Це все путін і його орда.
— Мой папа на войне. Он нас защищает! Он не пустит их в мой Николаев! Я когда вырасту, тоже буду военным, как папа! Я раньше хотел быть машинистом. Или директором зоопарка. Но сейчас я передумал. Нужно же кому-то Украину защищать!
— Саша, я тобою пишаюся! Ти мій герой!
Посміхається.
— А ти чому на Нову пошту прийшов?
— Бабуся нам посылку прислала. Я своих динозавров забыл. Только робота взял. И печенье бабушка испекла с орехами.
— Ви бабусю не забрали з собою?
— Нет. Она же на работе. А вечером еще идёт сетки плести. И у неё кролики и куры. И Рыжик с Тёмкой. Она нам звонит каждый день.
Мама мне перед сном читает українські казки. А папа, когда звонит, говорит: “Слава Україні!”, а я отвечаю: “Героям Слава!” Мы же мужчины и украинцы! И мы с ним поём вместе “Ой у лузі червона калина”
— Заспіваєш мені? Це ж моя улюблена пісня!
— Я стесняюсь…
— А давай всі разом? Мама, ти і я? Так не будеш соромитись?
— Нуууу… Давайте.
Ми утрьох сиділи в машині, голосно співали ” Ой у лузі…”, а потім “Батько наш Бандера”
А потім був відбій тривоги. І я сказала Сашкові:
— Саша, коли чуєш сирену — не плач, будь ласка, добре? Сирена для того, щоб попередити, що треба йти в укриття. А якщо будеш плакати — не встигнеш сховати маму, розумієш? Ще зовсім трошки і наші воїни виженуть геть рашистів.
Він кивнув головою:
— Я не буду плакать, обіцяю!
