Я дуже люблю чорно-білі фото,
Вони дитинство згадують мені.
На них дивилась і питала в бабці ''Хто то?
Це хтось чужий? Чи, може, хтось з рідні?"
Бабця їх карточками, пам'ятаю, називала,
Всі родичі були зображені на них.
В серванті, в ящичку картонному ховала,
Дід, як зіницю ока, їх також беріг!
Раніше фото були паперові,
Кожен, як міг, так карбував життя своє.
А зараз гарні, професійні, кольорові,
Та не такою цінністю вже є.
От зараз молодь - ну не ступить кроку, -
Фотографує в телефон усе підряд!
А ''селфі''?! Спереду себе і збоку, -
Показує всім макіяж і свій наряд.
Ті фотографії тепер друкують рідко,
Бо зараз флешки, телефони, usb...
Та й забуваються сучасні знімки швидко,
Може не в всіх, це я так суджу по собі.
Усі ці пристрої, на жаль, не довговічні,
Не повертають мені молодість мою.
То ж час від часу - то у липні, то у січні
Я чорно-білі фото із серванту дістаю...
Шкода, що вже немає в кого запитати,
Хто там зображений на деяких із них.
Та все життя я буду пам'ятати
Тих, хто, немов зіницю ока, їх беріг!
© Людмила Степанишена
