Вже пів життя поволі йду до Бога.
І боляче, і соромно мені.
Шматками скла усіяна дорога -
Кривавий слід за мною по стерні.
Сплітаються стежки в тернистім полі
Серед брехні, ненависті, образ.
Кипить у серці суміш щастя й болю
І віра помирає сотні раз...
Та я жива і вперто йду до Бога,
Любов в душі палає попри все.
Чим важчою стає моя дорога,
Тим легше йти , бо Він мене несе...
Грішу й понині, ніде правди діти.
Спокути прошу, каючись щораз...
Бо не святі ми - просто Божі діти.
Прости нас, Господи, й помилуй нас.
О. Дубенюк
