Вже не фарбую срібну сивину,
Бог ліпше знає, що до віку личить...
Стрічаю вкотре бажану весну,
Яку так галасливе птаство кличе...
Пора лелеча, сповнена надій...
Журба на плечах холодом морозить...
Сховався спокій у душі на дні
І пучку віри у тривоги просить...
Лікує душу жменькою тепла,
Що береже, мов скарб дорогоцінний...
І просить серце волі... бо весна
Промінням пише код життя по стінах...
І я чекаю теж чогось свого -
Тепла і сонця, бруньку, соловейка...
Щоби підсохло, аби йти бігом
До того, що взимі було далеко.
Хай, знов по колу, тисячі робіт
Обсядуть на всю весну, літо й осінь...
То неважливо, аби тільки слід
Лишався на стежині в срібних росах...
Аби посіяти і посадити все...
Аби ще надивитися на диво,
Коли усе те сходить і росте...
Відчути, що від того вже щаслива...
І дати відпочинок голові,
Коли думки і руки при роботі...
І Богу дякувать за те, що всі живі...
І квіти сіяти - біленькі, сині, жовті...
І бути вільною... у слові і думках...
У вчинках... у дорогах... вподобаннях...
Забути звук сирен і липкий страх...
І знати, що весна ця - не остання...
Що будуть весни, люди і літа...
Що будуть - Перемога, Мир і Слава...
І українська нива золота...
Життя... Нащадки... Нація... Держава...
Людмила Муріна поезія
