У селянських сім’ях народжувалося багато дітей. За народною традицією, щоб наділити майбутню дитину добрим здоров’ям, гарними рисами характеру, вагітна жінка мала дотримуватися певних норм поведінки, знати неписаний звід прикмет, обмежень, заборон. Не повинна була говорити неправди, брати чуже, сваритися, дуже гніватися, бо все це передається дитині. Із крадіжкою пов’язували появу у неї родимих плям. Особливо застерігали від переляку: як жахнеться майбутня мати вогню, чи миші, жаби і схопить себе рукою, у малюка на тому місці з’явиться відповідний за кольором і формою «знак».
Не рекомендувалося під час ходи щось жувати, гризти, бо дитя завжди кричатиме, буде ненажерою. Не годилося бити ногою свиню, кота чи собаку, бо шерсть тварини мучитиме маля, воно буде волосатим, як у моху. Казали також: у свята, особливо від Різдва до Нового року, не можна мотати нитки, щоб дитя не обкрутилося пуповиною. Не шити, щоб не зашити йому очі, рот, не мазати у хаті, щоб породілля не зійшла кров’ю, не вмерла маля. Забороняли дивитися на похорон, на покійника – дитина матиме мертвий колір обличчя.
Примічали, якщо вагітна хоче солоного чи солодкого, то й малюк це любитиме. Якщо її обличчя з плямами – народиться хлопчик, як чисте – дівчинка; як ворушиться з правого боку – прикмета на хлопця, в лівому – на дівчинку.
У традиційному українському побуті повитуха (баба-бранка, баба-пупова) – одна з найшановніших осіб. Вона втілювала у собі народну мудрість, практичний лікувально-знахарський досвід.
У народних переказах досвідчена повитуха виступає віщункою долі новонародженого. За її «наукою», коли дитя з’явилося на світ лицем догори – добра прикмета, а донизу – умре до року, як в суботу – буде скупе, у неділю – нещасливе. Вважалося, щаслива доля буде у дитини, народженої «У чепчику», «у мішечку», й тої, що знайшлася у передвечір’я. Поява її вранці або вдень обіцяла складне життя. Знаюча баба, обмивши немовлятко, виносило воду «на зорі», виливала й могла сказати, буде жити чи ні, визначити характер, час і місце смерті.
Колись бездітність вважалася великим нещастям. У прислів’ї мовиться: «Хата з дітьми – базар, а без них – кладовище». Пологи української селянки відбувалися у хаті (під копою) переважно без сторонніх: чим менше людей знає про початок народин, тим легше вони будуть. Приймала пологи баба-повитуха. Пуповину хлопчика відтинала ножем на поліні, сокирі чи книжці – щоб хазяїном, майстром грамотним був, а дівчинки – на гребені, щоб пряла й ткала. Зав’язування її супроводжувалося добрими побажаннями: «Зав’язую тобі щастя і здоров’я, і вік довгий, і розум добрий». Пупок з ниткою ховали до скрині чи за ікону, через 7-10 років давали дитині і підглядали, якщо розв’яже, «то ум розв’яже», як ні – буде мучитися.
Гніздо (місце) мили, клали в полотнинку з хлібом-сіллю, зерном і закопували під полом, піччю, «там, де ніхто не ходить».
Перше купання дитини мало в народній практиці не лише суто гігієнічне, профілактичне значення. Використовуючи певні предмети, передусім такі, що освячувалися у церкві (вода, зілля, мед), немовляті намагалися передати їх лікувальні властивості. Магічна сила ніби зростала завдяки формулам-побажанням, які супроводжували обряд. Так, у купіль хлопчику клали любисток, промовляючи, щоб любили, гілочку дуба, щоб був дужий, барвінок – щоб довго жив, чорнобривець – щоб був чорнобривий. У купіль дівчинці додавали ромашку, щоб рум’яна була, любистку, щоб люб’язна була, калини, яблука, щоб красна була. Підливали також святу йорданську воду.
Воду з купелі виливали там, «де люди не ходять», або під плодюче дерево. Відомі й більш спеціалізовані засоби. Наприклад, про слабе неспокійне немовля казали, що родилося «в младенчику». Щоб відігнати хворобу, купіль виливали опівночі на перехресну дорогу. І ще. Після купання на сон туго сповивали малюка аж до восьми місяців.
Відвідини породіллі і святкування родин за давньою народною традицією – суто жіночий звичай. Вважали, що відповідини – праведне діло, казали: «Скільки раз жінка побуває на родинах, стільки і в раю».
Окрім старого і м'якенького полотна, на пелюшки обов'язково несли породіллі хліб і соль, вареники, пироги. До частування також входили яєчня і яйця, борошно, кисіль, варені груші й чорниці, мед, цукор. Гостинці оддавали з відповідними побажаннями: «Їж, щоб по корму було дитині, щоб дитина голодна не була». Ритуал відвідин і святкування родин передбачав застілля.
Щоб відзначити таку важливу для сім'ї подію, як хрещення дитини, у хаті влаштовували святковий обід, відомий у народі під назвою «хрестини». За північноукраїнської традицією баба-павитуха приносила круто зварену кашу, накривала її хлібом-сіллю або млинцем і пропонувала розбити горщик тому, хто покладе більше грошей. Гості складали їх новонародженому на мила, на воза, на коня, на люльку, на віночок.
Хрещений батько клав більші гроші і розбивав горщик качалкою або тричі підіймав його і за останнім разом ударяв об кут стола. Якщо каша ціла, не розвалилася, – це на достаток і щастя.
У народі і досі існує уявлення, що дитину не можна стригти до року: хворітиме на голову, не ростиме волосся. Отож на першу річницю запрошують гостей і роблять пострижинки. На стіл чи покуть клали кожух і садовили на нього іменинника. Хрещений батько зрізав навхрест трохи волосся спочатку на потилиці, тоді в різних боків голови. Хрещена мати завершувала процедуру. Зстрижений чуб клали на тарілку, куди гості клали гроші з відповідними побажаннями: «щоб дитина росла, грошовита була, щоб волосся було, як кожух; щоб був багатий, як кожух волохатий; щоб овечки велися».
Як дитина робила перший непевний крок, мати швидко хапала ножа і ззаду тричі проводила між, її ногами ніби різала нитку, водночас тричі казала: «Розв'язую (ріжу) тобі пута». Для виконання обряду маля ставили на хатній поріг, де за повір'ям мешкали духи пращурів. Вважали, що після цих дій воно буде скоро і твердо ходити.
Як випадав перший зубик, мати наказувала дитині кинути його на горище або через голову і тричі сказати: «Мишко, мишко, на тобі кістяного, а мені дай залізного (золотого)». Звичаєм не допускалося, щоб перше зрізане волоссячко малого пропадало, валялося будь-де, бо птаство бере на гніздо, відтак голова болітиме. Тому додержувалися різних магічних засобів. Наприклад, волосся спалювали, примовляючи: «Хай іде за димом, щоб горя не знав», або кидали на стрімку воду, «щоб дитина росла, як з води», або ж закопували під грушу чи вербу, «щоб кучерявий був», «щоб коса була».
Кінчали годувати дитину материнським молоком після одного-двох років у понеділок чи середу.
За повір'ям, не можна знову вертати дитину до грудей, бо навіки буде урочлива (погана на очі, на перехід). Щоб цього не трапилося, вдавалися до різних засобів: туга зав'язувалися, повертали сорочку пазухою назад або мазали груди сажею. Існував також звичай віддавати на два, три дні дитину з дому до родичів, бабусі, щоб якийсь час не бачила матері.
В українській сім'ї дітям прищеплювали слухняність, повагу до батьків і старших взагалі. За звичаєм діти, навіть дорослі, до батька і матері зверталися на «ви». Батька більше боялися, як суворішого й вимогливішого, до матері ж зверталися з різними болями й радощами.
Великого значення у вихованні надавалося заохоченню. Похвалу, правда, ніколи не висловлювали вголос, бо це вважалося нескромним. Знаючи, яку втіху дитині дає подарунок, батько, перебуваючи на ярмарку, найчастіше привозив з міста малюкам ласощі, бублик, маківник, медяник, а старшим – щось із цікавих речей, зокрема, дівчаткам – дешеві сережки, хустки, разочки намиста.
Для розваг діти, особлива бідняцькі, мали дуже обмежений час. З раннього віку, привчаючись до діла, вони часто брали на свої незміцнілі плечі не тільки посильні, а й тяжкі роботи, допомагали, як правило, доглядати менших братів і сестер, пасти худобу, птицю. Дівчатка разом з матерями поралися по господарству, хлопчики їздили разом з батьками на поле.
З 3-7 років дівчатка допомагали матері, в 12 уміли вишивати, до 16-17 повинні були навчитися прясти, ткати. Це враховувалося при виборі нареченої.
Хлопчик починав з підпаска (6 років), а до 17-18 опанував роботу орача. Звання «плугар» було символом самостійності парубка.
Крім працьовитості, в кожній сім'ї виховувалися чесність, правдивість, любов до рідного краю.
Використані джерела: Ведьмідь Т. (1993, лютий). Виховання дітей. Газета «Західний Донбас», 2 с.
