На жаль, бар’єрів в освіті з кожним роком тільки більшає. І мова йде не стільки про доступність навчального закладу для дітей з особливими освітніми потребами, скільки про глобальні соціальні перетворення, які сталися за останні 5 років.
Те, що пережили сучасні діти, педагоги та батьки, − це унікальний досвід, невідомий раніше ніколи.
Спочатку пандемія. Кожна родина переживала цей період по-своєму: хтось знайшов нові можливості для самореалізації, налагодження стосунків та мали комфортні умови для продовження роботи та навчання. Інші не мали таких можливостей та пережили чимало кризових ситуацій. Діти не мали технічних засобів навчатися дистанційно, дорослі втрачали роботу.
Повномасштабне вторгнення створило безліч бар’єрів. Як фізичних, коли школи перешли знову на дистанційку, так і психологічних.
Сьогодні безбар’єрність в освіті − це не про майбутнє, а про нагальну потребу. Війна розділила життя дітей: хтось залишився вдома під обстрілами, хтось евакуювався, хтось живе за кордоном і навчається одночасно у двох школах. Досвіди дуже різні, і це породжує нерозуміння, напругу в колективах, серед учителів і батьків. Українське суспільство переживає колективну травму, і саме вона − головний бар’єр, який ми маємо подолати в освіті. Без прийняття цього різного досвіду не буде довіри, а без довіри − неможлива якісна взаємодія.
Що таке безбар’єрність у сучасному освітньому закладі?
Коли ми чуємо слово "безбар’єрність", найперше спадає на думку пандус, ліфт чи зручний вхід до школи. Так, це важливо, але це лише одна частина поняття.
Безбар’єрність у сучасному освітньому середовищі має значно ширше значення.
Це про створення простору, де немає перешкод не лише фізичних, а й емоційних, соціальних, мовних та психологічних.
Наведу кілька прикладів, з якими ви можете зіткнутися у своїх закладах освіти.
Різний досвід життя під час війни
В одному класі можуть бути діти, які:
залишилися вдома, живуть під обстрілами, ночують в укриттях і щодня прокидаються від звуку сирен;
евакуювалися, але не змінили школу і навчаються онлайн, часто в складних побутових умовах;
з першого дня повномасштабного вторгнення живуть за кордоном, де навчаються у двох школах паралельно.
Це формує різні реакції: одна дитина мовчить і не розуміє "чого це всі радіють", інша − ділиться враженнями з поїздок, не помічаючи, що це ранить когось.
Знецінення досвіду одне одного
«Ти не знаєш, що таке війна, ти ж у Польщі сидиш з 24-го лютого!»
«А що ти скиглиш? Ти ж вдома, в тебе є друзі, бабуся поряд...»
Такі фрази виникають не зі зла, а з нерозуміння. Але для дітей – це бар’єр для довіри, дружби, взаємопідтримки.
Соціальна ізоляція через формат навчання
Дитина вчиться лише онлайн і вже три роки не бачила однокласників наживо. Їй важко почати розмову, важко включитися в групову роботу. А багато дітей так і не навчилися соціальній взаємодії зі світом, однолітками, особливо учні початкової школи, які в принципі НІКОЛИ не заходила в реальний клас.
Інша дитина − навпаки, дуже активна онлайн, але після повернення до України почувається «зайвою», бо не впізнає динаміку класу.
Проблеми з адаптацією після повернення
Дитина жила за кордоном, вивчала іншу мову, інші шкільні правила. Повернувшись в Україну і перейшовши навчатися в офлайн, вона стикається з осудом або іронією: «О, наша німкеня приїхала».
Це породжує сором, замкненість і небажання взаємодіяти з однолітками.
Відмінності в досвіді втрат і травм
Хтось утратив рідних, побачив руйнування свого будинку, ховався в підвалі.
А хтось − не пережив безпосередньої небезпеки, але живе з тривогою за рідних в Україні.
Обидва досвіди важкі, але дуже різні, і без правильного підходу легко спричинити конфлікт чи відчуження.
Труднощі у взаємодії з родинами
Є батьки, які втратили довіру до системи − вони не включаються в життя школи.
Є родини, де батьки психологічно виснажені або самі не подолали травму. Вони не мають ресурсу підтримати дитину.
Це також створює бар’єри: педагог очікує підтримки з дому, але її немає − і розчарування накопичується.
Не варто забувати й про гострі й болючі в Україні питання, які щодня роз’єднують і дорослих, і дітей: мова, церква, прихильність до політичних течій, бачення причин та перебігу війни, воює / не воює, волонтерить / недостатньо волонтерить тощо.
Усі ці приклади − не про "складних дітей", а про складні обставини.
І наше завдання − побачити ці історії за поведінкою, словами або мовчанням. Безбар’єрність починається з емпатії, з готовності не порівнювати, а приймати. І допомагати дітям приймати себе й інших такими, як вони є.
Усі ці ситуації − про бар’єри, які не видно з першого погляду. Але саме вони впливають на навчання, соціалізацію, психологічний стан дитини, учителів і батьків.
Наше завдання як педагогів − побачити ці бар’єри й поступово прибирати їх. Іноді − розмовою. Іноді − підтримкою. Часто − співпрацею між учителями, психологічною службою, адміністрацією та родинами.
Безбар’єрність − це не окремий проєкт. Це стиль мислення. Це про те, як ми бачимо дитину − не через вимоги до неї, а через її потреби.
Кроки до безбар’єрності в освітньому середовищі
Робота соціального педагога: точкова й системна підтримка
Кейс-менеджмент: супровід дитини в складних життєвих обставинах (ВПО, втрата, адаптація після повернення з-за кордону, емоційна нестабільність). Створення індивідуального маршруту допомоги, координація з усіма учасниками процесу.
Індивідуальні бесіди з дітьми: простір, де можна виговоритись, де тебе не оцінюють. Часто саме в такій розмові виявляються глибинні бар’єри − страх, сором, самотність.
Підтримка родин: консультації для батьків, роз’яснення їхньої ролі, посередництво між родиною та школою.
Співпраця з командою: разом бачимо більше
Тісна взаємодія з психологом − для глибшої діагностики емоційного стану дитини, побудови стратегії підтримки.
Класні керівники − наші перші союзники. Саме вони бачать динаміку класу щодня. Важливо тримати з ними постійний зв’язок, давати зворотний зв’язок і поради.
Адміністрація − основа підтримки системних змін. Якщо керівництво школи бачить сенс у безбар’єрності, усі ініціативи мають ґрунт під ногами.
Запровадження принципів ненасильницького спілкування
Формуємо навички говорити про свої почуття, не звинувачуючи інших.
Вчимо слухати з емпатією, ставити коректні запитання.
Використовуємо мову, яка не принижує, не загострює конфлікт, а шукає рішення.
Робота з учнівським середовищем
Інформаційні години про різні життєві досвіди, емоційний інтелект, повагу до себе й інших.
Класні зустрічі у форматі "відкритого кола" — створення безпечного простору для висловлювання.
Тренінги на теми: дружба, толерантність, «інший не означає гірший», як реагувати на булінг, як підтримати однокласника.
Робота з педагогічним колективом
Підвищення обізнаності педагогів: тренінги, методичні години, аналіз кейсів. Не всі вчителі помічають, що їхні фрази можуть бути бар’єрними: "У тебе завжди проблеми", "Знову нічого не зрозуміла", "Що ти носишся зі своїми сиренами", супервізія.
Формування емпатійної культури в колективі: обговорення випадків, спільні пошуки рішень, підтримка одне одного.
Ці кроки можна впроваджувати поступово, але системно. Безбар’єрність − це не разова акція, а новий стиль взаємодії, де всі мають простір бути собою та отримувати підтримку.
Що допомагає − а що гальмує
Допомагає:
Підтримка адміністрації. Коли керівництво відкрито говорить про важливість безбар’єрності, підтримує ініціативи, створює умови, зміни відчутні для всіх учасників процесу.
Міждисциплінарна співпраця. Спільна робота соціального педагога, психолога, класних керівників, логопеда, асистентів вчителя дає змогу побачити дитину з різних сторін та дати їй цілісну підтримку.
Довіра з боку дітей та родин. Коли дитина довіряє дорослим у школі − вона звертається, відкривається, просить про допомогу. Це відкриває шлях до підтримки й корекції ситуації.
Відкрите обговорення досвідів. Розмови про те, що ми всі різні, але рівні у гідності. Коли в класі є культура говорити про почуття − бар’єри поступово тануть.
Гальмує:
Відсутність системної підготовки педагогів. Без знань і розуміння вчитель може неусвідомлено створювати або посилювати бар’єри: словами, інтонацією, оцінками, ігноруванням складних тем.
Нестача ресурсів. Обмеження в часі, кадрах, просторах для роботи з учнями (наприклад, неможливість елементарно очно зустрітися, або немає окремої кімнати для індивідуальних зустрічей), відсутність навчальних матеріалів.
Перевантаження вчителів. Коли педагог виснажений, без належної підтримки, в стані постійного стресу, перенавантажений роботою поза межами посадових обов’язків, йому важко бути уважним до особливостей кожної дитини, навіть якщо є бажання.
Суспільні упередження та емоційна закритість. Фрази типу «треба бути сильним», «усі зараз переживають щось важке − нічого скиглити» створюють додаткові психологічні бар’єри.
Що далі? Напрями для розвитку
1. Інституційна підтримка та освітнє планування
− Заклади освіти потребують чіткої стратегії, як створювати безбар’єрне середовище не точково, а системно.
− Варто розробляти безбар’єрні освітні плани, які враховують різноманітність учасників освітнього процесу, адаптацію простору, підготовку персоналу, психосоціальну підтримку.
− Важливо, щоб це було не окремим проєктом, а частиною загальної політики школи.
2. Партнерство з громадськими організаціями
− Громадські ініціативи мають досвід роботи з вразливими групами, проводять тренінги, мають інформаційні та методичні ресурси.
− Співпраця з ними може дати практичну допомогу: від навчання персоналу до проведення заходів для дітей.
− Варто активніше шукати партнерів і запрошувати їх до школи.
3. Обмін досвідом між школами
− Безбар’єрність не має єдиного шаблону. Але кожна школа має свої напрацювання, помилки, відкриття.
− Формати взаємодії: міжшкільні зустрічі, міні-конференції, спільні онлайн-платформи, взаємовідвідування уроків і заходів.
− Це дає змогу не лише збагачувати досвід, а й відчувати спільність дій у складних умовах сьогодення.
4. Створення культури запрошення
− Безбар’єрність починається зі слів: «Я бачу тебе», «Я чую тебе», «Тобі є місце тут».
− Кожна дитина має відчувати, що вона бажана, помічена, важлива. І вчителі також.
− Нам потрібна культура підтримки − не лише у надзвичайних ситуаціях, а щодня.
Безбар’єрність − це не лише про доступ до приміщення. Це про доступ до поваги, взаєморозуміння, підтримки та довіри.
Це щоденна робота, яка починається з нашого ставлення − до дітей, родин, колег і до себе.
