Із життя класиків
Здрастуй, Володько, мій сонцесяйний!
Як ти пройшов по фарватеру бомб?
Як то ти так тут любився файно,
Вписуючись у трикутник чи в ромб?
Як пломеніли у тобі всі мрії,
Як то на серці тримався той шов?
Чом лиш в божественній диво-Марії
Ти свою тінь, свою згубу знайшов?
Ми з тобою так схожі – буремні!
Спокій болота не до душі!
Ми роздратовані і нечемні,
Як розшматовані наші вірші.
Ми з тобою сентиментальні…
Піднімаємось в небо лелеками.
Ми незрячі, бо ми - сакральні!
Розриваємось між двома пеклами!
О любов твоя – в горлі кістка!
О любов твоя щира, уславлена!
А Марія твоя – кадебістка,
Шпигувати за серцем приставлена!
Знову кров в твоїх жилах пульсує,
Тиск зашкалює, серце мерзне.
Ти повір, «Не кохав» твоє - всує.
По кутках у коханців розтерзане.
І коли опинилась за гратами,
Коли збляк той кирпатий ніс,
Ти, забувши вину з утратами,
На руках через місто її ніс.
Відбулися твої надії…
Сплав кохання – то стронцію сплав.
Вже давно немає Марії.
Гімном став «Так ніхто не кохав»!
