Часто ми ображаємось на батьків.
Кричали. Мало уваги приділяли. Легенько прикрикнули чи приклали по потилиці. Не купили іграшку. З’ясовували стосунки між собою. І, здається, мало любили — ось і психолог підтвердив: "вас недолюбили!" Але звідки психологу знати те, чого іноді й ми самі не пам’ятаємо або не помічали?
Це я приїхала до тата на канікули з восьмимісячною донечкою. Сесію здала й приїхала. Доня спала погано, багато плакала. Але я звикла — вставала, заколисувала.
І тато з першої ж ночі показав, як зараз кажуть, "лайфхак". Приніс килимок, подушку й поклав біля дитячого ліжечка. Сказав: «Будемо спати по черзі тут на підлозі, щоб швидко реагувати. Або, якщо хочеш, я сам буду тут — спині навіть корисно». А потім додав: «Я так колись і з тобою спав, коли ти була немовлятком. Мама тоді навчалась на денному у медичному, а я працював у психіатричній лікарні лікарем, ще й на "швидкій" підробляв. І ночами спав отак біля твого ліжечка. Щоб миттєво зреагувати, якщо ти заплачеш. Не заснеш глибоко — завжди насторожі».
А я й не знала. Він ніколи не розповідав. Ніхто не розповідав. Не клявся у любові, не бив себе в груди, не кричав: «Я ж ночей не спав! Я всім жертвував!» Просто... спав на килимку. І знову був готовий так само спати. Бо інакше для нього й бути не могло.
Тому не всі батьки казали з пафосом: «Я тебе люблю». Якось у нас це не було прийнято. Але вони віддавали тобі останній пиріжок, купували найдорожчі черевички, несли ліки серед ночі й спали на підлозі. Або не спали зовсім, коли ми плакали й хворіли.
І якщо психолог може долюбити нас замість батьків — це добре. А якщо ні — то, мабуть, варто трохи пригальмувати з висновками, доки не знаєш усіх деталей.
Бо вся любов — у деталях. У дрібницях, які ми самі не завжди пам’ятаємо чи розуміємо…
