Перші письмові згадки про клейноди містяться в козацьких літописах. Зокрема, літописець Самійло Величко відзначав, що після обрання Богдана Хмельницького гетьманом йому вручали клейноди [1]. Про клейноди згадують також козацькі літописці Самовидець [7] і Граб’янка [6]. Про наявність клейнодів і їх надання козакам писав також арабський історик і мандрівник, сучасник Б. Хмельницького, Павло Алепський [9].
Одним із перших дослідив походження козацьких клейнодів автор тритомної «Історії запорозьких козаків» Д. І. Яворницький [11]. У новітній українській історіографії цю тему активно опрацьовував доктор історичних наук В. І. Сергійчук [9]. Також у 1991 р. дослідниками К. Гломоздою і Д. Яневським була видана праця «Клейноди України: з історії державної і національної символіки», а у 2006 р. побачила світ праця Ю. К. Савчука «Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького у колекціях музеїв Європи (пошуки, знахідки, атрибуції)».
В даній роботі зроблена спроба дослідити походження та історію козацьких святинь, а також першим крокам їх поверненню в Україну.
До козацької символіки належать клейноди (від нім. das кleinod, польськ. klejnot — коштовність, дорогоцінність) — знаки розрізнення козацьких військ та символи влади — корогва (прапор, стяг), булава, бунчук, печатка, комишина, духові труби, каламар (чорнильниця), мідні котли (литаври), гармати. Клейноди віддзеркалювали військовий і адміністративний устрій козацтва.
ПРАПОР
Прапором найчастіше був шматок тканини, прикріплений до списа. Він мав вказувати місце збору воїнів. Жодне військо не вирушало в похід і не виступало в бій без прапора. Знамена спершу возили разом зі зброєю, перед боєм ставили на узвишші, щоб кожен ратник бачив їх. Літописи зберегли такі вислови: «Наволочити стяги», тобто прикріпити їх до держаків, і «поставити стяги», тобто показати готовність війська до бою [9,с. 13]. Широкого застосування прапори (корогви) набули в героїчну козацько-гетьманську добу. В козацькому війську було, в основному, три роди корогв: корогва всього війська або гетьманська; корогви полкові; сотенні. Як відзначає в «Історії запорозьких козаків» Д. І. Яворницький, «знаменом, хоругов’ю, чи корогвою і прапором звався шовковий яскраво-червоного кольору плат із зображенням на ньому посередині або білого польського орла, коли запорожці були за польським королем, або двоголового російського орла, коли запорожці перейшли до московського царя, а по боках — Спасителя та Архангела Михаїла» [11, с. 229]. У давніші часи козаки користувалися прапорами тих держав, на службі яких вони перебували.
Вперше козакам вручив корогву — бойовий прапор з польським орлом — король Стефан Баторій у 1576 р. У своєму привілеї король, зокрема, зазначав: «Як добре козаки з татарами б’ються, настановив їм корогву…» [6, с. 26].
В 1594 р. українські козаки були на цісарській службі й отримали австрійський прапор, під яким вони воювали проти Речі Посполитої під час повстання 1594—1596 рр., очолюваного гетьманом Григорієм Лободою, Матвієм Шаулою та сотником Северином Наливайком.
Корогва — найзначніша святиня українського козацтва. На ній, найчастіше золотом, вишивався образ Покрови Пресвятої Богородиці Діви Марії — заступниці козацтва та Запорізької Січі. З різних письмових згадок можна судити про те, що в козацькому війську тривалий час не було однотипних корогв, натомість панувала повна їх довільність, так само і щодо барв прапорів. В роки національно-визвольної війни 1648—1657 рр. козацьке військо використовувало прапори різних кольорів. Очевидець штурму козаками м. Гомеля в 1651 р. писав: «О 8 годині рано при зміні варти побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою, потім показалася друга, червона корогва, а коло неї — три білі і дві чорні, і дві жовто-блакитні» [11, с. 50].
Про те, що козаки використовували різнокольорові корогви, згадує і М. С. Грушевський: «В часи визвольної війни козаки використовували прапори різної барви» [3, с. 225].
З XVIII ст. полкові та сотенні козацькі прапори Війська Запорозького стали виготовляти переважно з блакитного полотнища, на яке жовтою фарбою наносилися зорі, хрести, зброя. Традицію використання козаками жовто-блакитних кольорів підтверджує і те, що ще напередодні Великої вітчизняної війни в Ермітажі зберігалися козацькі прапори з поєднанням цих барв. На одному з прапорів був зображений архистратиг Михаїл, одягнутий у золоту кирею і блакитні штани.
Зі скасуванням Запорізької Січі та поділом українських земель між Росією і Австрією військові, територіальні та інші козацькі прапори поступово почали зникати. На землях, що увійшли до складу царської Росії врешті дозволеними стали лише біло-синьо-червоні прапори імперії.
БУНЧУК
Відзначимо, що польський король Стефан Баторій свого часу надав козацькому війську одночасно з корогвою бунчук. «Бунчуком, — відзначав Д. І. Яворницький, — називалася проста, викрашена в чорну фарбу палиця завдовжки 4,5 аршини, на верхньому кінці якої набивалася мідна, а інколи позолочена куля» [11, с. 228]. З огляду на призначення, козаки запозичили цей клейнод у турків, у них він був замість знамена чи військової відзнаки. Під кулю кріпилося від 1 до 7 пасом волосся з кінського хвоста — залежно від службового становища того, кого бунчук супроводжував у походах. Приміром, перед султаном, як правило, носили цю відзнаку з сімома пасмами.
Запорожці виготовляли цей клейнод з білого кінського волосся і червоних мотузок. Коли Б. Хмельницького вперше обрали гетьманом, йому вручили клейноди, серед яких і «дуже модний бунчук з позолоченою галкою й деревцем» [1, с. 59].
Охороняти і захищати гетьманський бунчук мав генеральний бунчужний. Перші згадки про генерального бунчужного зустрічаємо вже в реєстрі Війська Запорізького 1649 року, де серед знатних козаків Чигиринського полку було записано «Васька бунчужного» [5,с. 306].
Перед гетьманським бунчуком завжди схиляли бойові прапори. Ставили бунчук також, коли проходила чергова або «чорна» січова рада. Так, у жовтні 1668 року, запрошуючи Петра Дорошенка на чорну раду, запорожці говорили йому: «Кого військо вибере, і бунчук, і булаву дадуть, той у нас і буде гетьманом» [10, с. 88]. Слід зазначити, що серед клейнодів, які вручалися українським козакам від російських царів, завжди був бунчук. У 1734 р. запорожці звернулися до імператриці Єлизавети Петрівни з проханням про надання клейнодів, а в 1763 р., зійшовши на престол, Катерина ІІ надала запорожцям клейноди, серед яких був і «бунчук з срібляною рукояткою, в якій з кінського хвоста волосся обшите парчою» [11, с. 228].
БУЛАВА
Чи не найважливішою ознакою гетьманської влади була булава. Джерела свідчать, що спочатку булаву з дерева або металу використовували як зброю. Згодом булава стала символом найвищої посади в козацькому війську. Появу булави пов’язують також із польським королем Стефаном Баторієм.
Який вигляд мала булава, можна дізнатися з портретів гетьманів від Сагайдачного до Розумовського. Це була палиця з горіхового дерева (50—70 см) з насадженою на кінці срібною або позолоченою кулею. Як правило, вона покривалася бірюзою, смарагдами, перлами. На деяких гетьманських булавах зображували герб, прізвище чи вензель власника.
Булава як символ найвищої влади завжди перебувала на видному місці. Наприклад, під час чергових переговорів з поляками у Львові в жовтні 1648 р. Богдан Хмельницький сидів за столом із золоченою булавою. А під час виборів нового гетьмана вона лежала на столі. І лише тоді, коли вже претендента «гетьманом окрикнули і давали йому булаву і бунчук у руки» [9, с. 36].
Як свідчать документи, булаву, як символ верховної влади Війська Запорізького, гетьману найчастіше передавала генеральна старшина. Згаданий Д. Многогрішний «булаву і знамено від обозного і полковника прийняв» [10, с. 88].
Одначе були випадки, коли булаву, як і інші військові клейноди, вручали представники монархів. Наприклад, коли 3 березня 1669 р. в Глухові Генеральна рада знову обрала гетьманом Дем’яна Многогрішного, булаву йому вручив царський представник Ромодановський [2, с. 88].
Особлива булава вручалась наказному гетьману для виконання ним важливих завдань під час воєнних дій. У літописі Самовидця повідомляється, що «гетьман Б. Хмельницький висилає свого війська полки Ніжинський, Чернігівський… і Івану Золотаренкові наказне гетьманство вручив, давши йому булаву і бунчук» [9, с. 36].
ПІРНАЧ
Відзнакою полковника спершу теж була булава. Під Львовом у 1648 р. всі полковники мали «золоті булави, оздоблені камінням» [4, с. 250]. Пізніше полковницька відзнака стала називатися пірнач, або шестопер. Це та сама булава, кулю в якої порізано на 6 частин. Пірнач полковник завжди носив із собою: на війні й під час офіційних виходів. Окрім того, в кожного полковника були ще невеликі пірначі — залізні, мідні. Останні він давав замість паспорта тим людям, котрим доручав яку-небудь справу.
ГЕРБОВА ПЕЧАТКА
До козацьких клейнодів належить також гербова печатка. В літописі гадяцького полковника Григорія Граб’янки факт появи у козаків власного герба пов’язують зі Стефаном Баторієм. «А літа 1576 р., — зазначає літописець, — завбачивши, як добре козаки з татарами б’ються, наставив їм гетьмана, прислав корогву, бунчук та булаву, печатку гербову, рицарів з самопалами і ковпаками набакир надітими» [6, с. 26]. І вже на першій відомій військовій печатці 1592 р. бачимо незмінне в подальшому зображення козака з мушкетом — символічний образ усього славного запорізького війська та його мілітарної могутності. Печать у запорожців була округла, спершу невелика, пізніше більша, а посередині розміщувався герб — козак з мушкетом. Козацький герб репрезентував Запоріжжя перед світом як зовнішній атрибут, як ознака привілейованого статусу, як засіб підтвердження козацької вольності.
Козацька держава Війська Запорізького перебрала від Запорожжя назву, систему державного устрою, військову організацію та державну символіку, зокрема й герб. Навесні 1648 р. козака з самопалом було зображено в полі військової печатки новоствореної держави Богдана Хмельницького. Відтоді лицар Війська Запорізького незмінно репрезентуватиме козацьку Україну аж до самого занепаду Гетьманства.
З огляду на те, що нове державне утворення Військо Запорізьке почало використовувати старий запорізький герб, Запоріжжя змушене було внести певні поправки в його вигляд, щоб запобігти існуванню однакових гербів у різних державних утвореннях. Запоріжжя додало до старого козацького герба зображення списа, що мало символізувати прикордонне розміщення низової держави. Довкола печаті був напис: «Печать Славного Війська Запорожского Низового» [4, с. 251].
На військових печатках Івана Брюховецького та Михайла Ханенка поруч із звичайною фігурою козака бачимо спис, що мало вказувати на вирішальну роль Запоріжжя під час обрання гетьманом названих претендентів на гетьманську булаву.
Зовсім інша символіка — на військовій печатці Петра Суховієнка, який здобув гетьманську булаву за підтримки кримського хана Аділ-Гірея. На печатці було зображення, незвичне для козаків, — лук з двома стрілами. Вигляд нового герба не сприйняли козаки.
Окремі печатки мали деякі військові уряди, наприклад, військова канцелярія та суд. Своя печатка була в кожного полку, а інколи — й сотні.
Після скасування Гетьманства 1764 р. «козака» замінив герб новоствореної Малоросійської колегії: на ньому, на золотому тлі був зображений чорний двоголовий орел та герби п’яти давніх князівств (Київського, Стародубського, Сіверського, Чернігівського, Переяславського). Автором герба був малоросійський генерал-губернатор Петро Румянцев [5, с. 187].
За гетьманську відзнаку в роки перед Хмельниччиною правила також комишина — палиця з очерету. Яків Собєський, що відзначився під Хотином у 1621 р. й приглянувся козацькому війську, говорив, що «гетьман замість яких-небудь відзнак носить палицю з комишу». В 1637 р., коли гетьман зрікався влади перед радою, то він «поклав булаву й комишину» [4, с. 250].
Важливим атрибутом козацтва були котли або литаври — мідні чи срібні півкулі з натягнутою на них шкірою і дерев’яними паличками для ударів. Литаври кріпилися на дерев’яних або залізних триногах, відав ними козак-довбуш. Військовий довбуш був важливою особою на Січі, оскільки ударами в литаври збирав козаків на січовий майдан, на козацьку раду. Ударом литаврів довбуш подавав сигнал про те, що кошовий отаман ставав під корогву, а військова старшина — під бунчук. Мідні духові труби використовувалися в походах і битвах для подання бойових сигналів і як військова музика.
Символом влади військового писаря був срібний каламар (чорнильниця з гусячим пером). Військовий писар відав канцелярією.
До військових клейнодів інколи відносили й козацьку гармату. Можливо, це було пов’язано з тим, що артилерія була дуже дорогою.
Під час гуситських війн у XV ст. гармата середнього калібру коштувала стільки, скільки стадо з 442 корів, а постріл з такої гармати коштував 9 корів [8, с. 128]. І тому на Січі гармати зберігались у військовій скарбниці, в потаємному місці нарівні з коштовностями.
Козацьку гармату відносять до клейнодів, можливо, й тому, що вона була серед перших козацьких клейнодів, наданих реєстровим козакам польським королем Стефаном Баторієм у 1576р. З-поміж клейнодів Богдана Хмельницького часів Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. Самійло Величко згадує і «3 легкі польові гармати» [1, с. 59].
Усі названі клейноди, за винятком палиць для литавр та гармат, зберігалися в січовій Покровській церкві, в скарбниці й виносилися тільки за особливим наказом кошового. Під час урочистих заходів клейноди виносили на чільне місце. Перед початком січової ради кошовий отаман брав булаву і ставав під корогвою, суддя і осавул тримали тростини, оздоблені сріблом, військова старшина ставала під бунчуком. Це дійство супроводжувалось ударами в литаври, звуком сурми, пострілом з гармати.
Клейноди займали особливе місце і в похоронах лицарства. Коли помер гетьман Іван Скоропадський, його тіло несли в супроводі військової корогви, малого прапора, булави та бунчука. Під час поховання гетьмана Данила Апостола за труною йшли 30 козаків з рушницями, за ними несли головну хоругву; шаблю, прапор, булаву, бунчук і печатку на подушечках [10, с. 92].
ДОЛЯ КОЗАЦЬКИХ КЛЕЙНОДІВ
Однак доля козацьких клейнодів справді гірка, тому що й досі наш народ не може бачити їх у повному складі. Через різні обставини, здебільшого трагічні, гетьманські клейноди та козацькі раритети виявилися розпорошеними по світу. Сьогодні вони зберігаються в музеях Польщі, Росії, Швеції, Туреччини. У музеях Польщі, зокрема — прапор та шабля славетного гетьмана П. Сагайдачного та кухоль Б. Хмельницького.
Вивезення символів козацтва з України почалося з моменту поглинання її Московським царством. Особливо масовим воно стало за Петра І та Катерини ІІ. У 1709 р. Петро І, роздивляючись захоплені під Полтавою трофеї, вирішив зайнятися їх колекціонуванням і створив у Росії кілька музеїв, в основу фондів яких поклали козацькі речі й клейноди. Зокрема в офіційних документах згадується 13 прапорів та понад 60 гармат. У дореволюційний час в Преображенському соборі Петербурга опинилося ще 20 курінних прапорів, 3 бунчуки, срібна булава, 8 панікадил — клейноди Задунайської Січі [10, с. 95].
Останній гетьман України Кирило Розумовський видав розпорядження, яким зобов’язав у всіх 10 полках Гетьманщини запровадити сотенні знамена. Було виготовлено 51 прапор. До наших днів зберігся лише один — прапор Лубенського козацького полку. Цей унікальний артефакт доби Гетьманщини шість десятиліть таїла музейна скарбниця. Прапор реставрували, повернули до життя, і з 2009 р. він перебуває в експозиції Національного історичного музею України, що в Києві.
В 1991 р. у сховищі Білоцерківського краєзнавчого музею знайшли експонати, підпис під яким повідомляє: «Козацький прапор сотні Білоцерківського полку XVII ст.». Як козацьке знамено потрапило до Білоцерківського краєзнавчого музею, відкритого у 1925 р., невідомо, бо довоєнні інвентарні книги та документи не збереглися [12, с. 59].
Дотепер збереглися справжні витвори ливарного мистецтва, виконані одним із найкращих майстрів — Карпом Йосифовичем. У 1697 році у Глухові для українського козацького війська він вилив гармату калібру 70 мм, вагою 389 кг, прикрашену лускуватим орнаментом [12, с. 58]. На жаль, сьогодні ця гармата зберігається не в Україні, а в Музеї історії артилерії, інженерних військ та військ зв’язку в Санкт-Петербурзі.
Чи повернуться наші клейноди? Вже вкотре в історії це запитання опановує думки та емоції широких верств української громадськості. Щоразу, коли в Україні піднімалася хвиля загальнонаціонального піднесення, знову і знову поставало питання про повернення (реституцію) Росією в Україну козацьких реліквій. Так було в 1917—1918 рр., коли це питання порушували Центральна Рада та гетьман П. Скоропадський, перш за все — щодо козацьких військових клейнодів. Так було і в 1920-ті рр. — добу політики українізації і українського відродження. Так є і сьогодні, коли наш народ будує суверенну Українську державу.
Важливим кроком на шляху до політичного та дипломатичного вирішення проблеми реституції між країнами-членами СНД стало підписання в Мінську 14 лютого 1992 р. главами 11 держав «Угоди про повернення культурних та історичних цінностей державам їх походження», що відбулося за ініціативою України.
У вересні 1999 р. було прийнято Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Кабінетом Міністрів утворено Міжвідомчу раду з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей і затверджено Положення про неї (січень 2001 р.). Для вдосконалення структури державного управління цією сферою Кабмін Постановою № 46 від 30 березня 2002 р. утворив Державну службу охорони культурної спадщини у складі Міністерства культури і мистецтв України. Такими стали перші кроки Української держави з повернення наших національних святинь.
Козацькі клейноди стали визначним явищем в історії державності і культури українського народу. Проте нині зроблено лише перші кроки на шляху повернення їх в Україну.
Література:
Величко С. В. Літопис / Величко С. В. — К. : Дніпро, 1991. — Т. 1. Відп. ред. О. В. Мишанич. — 371 с.
Гетьмани України : Історичні портрети. Зб. / Упоряд. журн. «Україна». — К., 1991. — 216 с.
Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / Грушевський М. С. — К. : Б/в., 1928. — Т. 9. — 314 с.
Історія українського війська / Упорядник Б. З. Якимович. — 4-те вид., змін. і доп. — Львів. : Світ, 1992. — 712 с.
Історія українського козацтва: Нариси. У 2 т. — К.: Києво-Могилянська академія, 2006. — Т. 1. — 800 с.
Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. — К. : Знання України, 1992. — 192 с.
Літопис Самовидця. — К. : Наукова думка, 1971. — 205 с.
Мицик Ю. А. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків / Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. — 2-ге вид. — Дніпропетровськ : Січ; К. : Пам’ятки України, 1991. — 302 с.
Сергійчук В. І. Доля української національної символіки / Сергійчук В. І. — К. : Знання, 1990. — 48 с.
Сергійчук В. І. Національна символіка України / Сергійчук В. І. — К. : Веселка, 1992. — 109 с.
Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків : у 3 т. / Яворницький Д. І. — К. : Наукова думка, 1990—1991. — Т. 1. — 1990. — 592 с.
Пам’ятки України. — 1991. — № 6.
