Біологію однозначно можна віднести до українознавчих предметів, бо ж об’єктом вивчення в першу чергу є місцева флора і фауна. Це дозволяє достатньо повно використовувати на уроках такі елементи національної культури, як народні перекази, легенди, загадки пісні і думи, прислів’я, приказки та прикмети. Ці перлини народної мудрості, що дійшли до нас із сивої давнини, вже з перших років життя запрошують дитину у чарівний світ фантазії. Доповнення матеріалів уроків народним матеріалом сприятиє формуванню патріотичних якостей школярів, збагачує фактичний матеріал цікавими повідомленнями, робить уроки доступнішими, змістовнішими та емоційнішими.
Вивчаючи «Відділ Папоротеподібні» на уроках біології рослин розповідаю давнє повір'я, яке твердить, що папороть цвіте в глуху ніч на Івана Купала із 6 на 7 липня. Люди шукали цвіт папороті, бо вірили, що він наділений чарівною силою - допомагає знайти скарби, сховані в землі, розуміти мову тварин. Люди вірили, шукали, але так ніхто і не зумів знайти цього диво-цвіту. Існує безліч українських регіональних легенд про цвіт папороті і кожна несе свою мораль.На Івано-Франківщині побутує легенда про хлопця , що знайшовши цвіт папороті і ставши дуже багатим не мав права поділитися ні з ким тим багатством і принесло йому воно лише горе. Це елемент виховання доброчинності на уроці біології.
А на Бойківщині за часів незалежності популярною стала інша легенда, бо торкалася проблем заробітчан .
Легенда Бойківщини
В давню давнину цвила Папороть на Купала вночи о дванадцятій годині. Її ходили шукати молоді люде, і тільки ті могли знайти її, які були закохані перший раз незрадливою любов’ю. Єден молодий хлопець пішов уночи на Купала до лісу і знайшов ту Папороть. Вона цвила, як сонце, і блиск давала, як сонячне сяйво.
Той хлопець не шукав Папороть для щастя любови, а для слави своєї. Бо коли знайти той цвіт папороти і тримати при собі, то що задумаєш — сповняється.
Знайшов той хлопець цвіт папороти і задумав стати великим ученим. Він так забажав і так з ним сталося: легко поступив учитися, і то йому легко попливло, пішло в життю. Пішов по заграниці вчитися, поїхав у чужі краї шифою. І йшов він за гонором, і скоро проходили його роки, а він хотів славитися і славитися.
А коли уже нажився, коли пройшов його вік, подумав: «Я цілий вік про себе дбав, ніколи не подумав, як мої батьки жиють. Треба поїхати в свою країну і подивитися, як жиє моя родина». Подумав так і зробив. Приїхав у свій край та й питає, де жиють його батьки, бо то село вже змінилося, і він уже навіть забув місце своє. Йому кажуть:
— Там нікого вже нема, там уже й хата розвалилася. Батьки повмирали. Мали вони одного сина, а син лишив їх, утік десь у світ і навіть не дав про себе знати. Мати дуже тужила за ним і скоро померла.
А батько теж довго не жив після неї. Від туги за сином обоє померли, — кажуть йому люде.
Пішов він на своє мітлище і дуже забанував. Знав, що ніхто, лиш він сам винен. Думав тільки про свою славу, а про рідних батьків зовсім не згадував. І його серце охопила велика розпука. Ляг долілиць і сказав:
— Свята земле, проступися, най під тобою пропаду. Земля проступилася, і він провалився, пропав під землю. То цвіт папороті послідній раз сповнив його волю. І з тих пір більше Папороть не цвите.
Діти обов’язково дадуть відповідь, що папороть як спорова рослина не може цвісти ніколи, але не залишиться дитяча душа байдужою до моралі, що несе легенда.
