В процесі свої роботи атомні станції майже не забруднюють довкілля і виглядають цілком екологічними. Але якщо зазирнути глибше, то на поверхню випливає чимало прихованих від стороннього ока проблем. Адже АЕС – це не лише безпосередня робота, а й інші етапи, які входять у повний ядерно паливний цикл:
Видобуток руди – атомні станції, як і теплові, працюють на викопному паливі. Уранову руду видобувають на шахтах, які мають ті самі проблеми, що й вугільні: зруйновані території, які потребують відновлення, викиди у довкілля, відходи. На них також підвищена концентрація радону – радіоактивного газу, який при вдиханні опромінює працівників шахт зсередини і може спричиняти серйозні захворювання.
Збагачення урану – уран для ядерних реакторів необхідно не лише видобувати, а й додатково обробляти, щоб він став придатним для використання. Для тони ядерного палива необхідно переробити 2-3 тисячі тон радіоактивної уранової руди. Решта стає відходами, які потребують особливого поводження.
Виведення з експлуатації – атомний реактор після завершення його терміну експлуатації не можна просто зупинити і перетворити на арт-простір чи опенспейс. Більшість його складників – радіоактивні, тож його необхідно повністю розібрати, ізолювати і так само захоронити. Способу ж безпечно зберігати всі ці відходи довше, ніж сто років, людство досі не винайшло.
Загалом, усі етапи існування, окрім найпомітнішого – власне виробництва енергії – спричиняють викиди, утворення відходів, фінансові витрати і ризики для здоров’я працівників. Особливо тривожним залишається невирішене питання сміття, яке продукується на всіх цих етапах. В Україні його поділяють на радіоактивні відходи (РАВ) та відпрацьоване ядерне паливо (ВЯП), яке по суті є високоактивними радіоактивними відходами, хоча у нас його полюбляють називати “цінним ресурсом”.
Найбільше проблем викликає саме поводження з ВЯП. Період його напіврозпаду складає десятки тисяч років – протягом всього цього часу воно залишається радіоактивним і небезпечним. Незважаючи на значні потуги світової спільноти, способів його постійного захоронення досі не існує. Наразі діють лише тимчасові сховища.
Раніше ВЯП з українських станцій за наші гроші відправлялося в Росію, де з нього видобувалася «цінна компонента», а високоактивні відходи повертають назад в Україну. Нещодавно Енергоатом після семи років війни нарешті оголосив про припинення співпраці з Росією, адже довгоочікуване Централізоване сховище ВЯП у Чорнобильській зоні от-от має запрацювати. Це сховище зберігатиме відходи (або ж “цінний ресурс” – залежить від ваших поглядів) протягом 100 років. Що далі – ніхто не знає. Атомники плекають надію, що доти науковці вигадають, як використовувати його повторно.
До речі, переробка ВЯП – це не єдина сфера, у якій наша атомна галузь залежна від Росії. Більшість наших атомних реакторів спроєктовані та збудовані ще за радянських часів, тож і паливо для них постачає спадкоємиця радянської промисловості. Зараз 12 українських реакторів працюють з використанням повністю або частково російського ядерного палива. Останнім часом наші атомники намагаються урізноманітнити джерела постачання і поступово розширюють використання американського палива. Та виходить обмін шила на швайку, бо виробництво близько половини нашої електроенергії все одно залежить від іноземних постачальників.