Вона забилась у куток у сінях,
Зчепивши руки на тонких колінах.
Весь вечір її мати їх просила:
«Благаю лиш, не мучайте дитину!»
Кричала рідна: «Відвернися, доню!
Як можеш, то тікай, мерщій, серденько!»
Щось смикало і стукало у скронях,
Зіщулився весь світ до зойку неньки.
Потім почула, як хрипіла мама.
Та раптом стихла... і зірвало нерви
Нечуваним, шаленим криком пьяним:
«Тащи сюда ее малую стерву!»
І потягнув кудись у пекло саме
Її за коси руський звір проклятий.
Застиглим поглядом дивилась мама,
Як гине її доня в лапах ката.
Зв’язавши за спиною сині ручки
Рашистські звірі пьяно реготали:
«Кто первым отымеет эту сучку, -
За героизм получит все медали»...
Сіріло небо вже, все ближче ранок,
На небі сонце ледве проглядає.
Вцілілий півень завітав на ґанок
І співом день весняний зустрічає.
І кличе «кукурі» хриплоголосо
Маленьку дівчиноньку худорляву,
Яка завжди його кормила просом
І називала другом вірним самим.
Не вийде вона півнику, не клич, ні,
Бо там у хатній темряві гнітючій
Спить вічним сном дівчинка восьмирічна,
Що народилась і жила у Бучі.
Олена Снігір
