Вона, і правда, так хотіла
Всім догодити, всім сповна.
А десь у грудях щось боліло,
Там, де жила її душа.
Прощала йому зради, бо любила.
Бо так з дитинства привчена.
За нього господу молилась
ЇЇ поранена душа.
В будинку радісно приймала
Його родину незчисленну.
І спільне мовлення шукала,
Миритися завжди йшла перша.
І якось так вони і жили:
він чоловік, вона — дружина.
Він, як хотів, вона — терпіла.
А там, у грудях, так боліло...
Ось день новий. Ранок, як ранок.
Пора вже братись за сніданок.
І не дай боже пересмажити, пересушити:
О, скільки буде невдоволення та крику.
Встала... Огледілась навкруг...
Із подивом на ліжко подивилась...
А там – не ворог і не друг:
А там лежить чужа людина.
Наче знайомий, наче чоловік,
Якого довго так терпіла.
Але чужий... Тепер навік...
Щось у душі порвалось, щось розбилось.
Звичайно ж, що ніхто не винен:
Просто чужа стала людина.
Відразу. Миттю. Невиправно.
А рідними були ледь нещодавно.
Ще ж вчора довго так страждала,
І виправити безнадійне намагалась.
Сьогодні ж не розтанеш у коханні,
І руку не потиснеш в привітанні.
Ось так стають чужими люди:
Без пострілу і без ножа.
А просто рветься щось у грудях —
Там, де іще жива душа...
