***

Осінні світанки пізні та прохолодні. СОНЦЕ з'являється з-за горизонту повільно, неохоче. Червоне та холодне, воно сонними оченятами розглядає втомлену красуню ЗЕМЛЮ. Крадькома, ніби граючись, торкається її своїми променями.

З ранньої весни і до пізньої осені вона добряче попрацювала. Від перших сонячних променів до пізнього вечора земля гартувала на людство. На її широких, безмежних ланах люди вирощували хліб, садили сади. І вона з задоволенням дарувала їм свої багатства. Тепер їй потрібно відпочити, набратися сил до наступної весни. Відпочити під білою, пухкою ковдрою, що їй кожного року дарує зима.

Та найбільше болю їй завдають чужинці. Вони шматують, рвуть, виривають її нутро. Вони мінують її поля, палять ліси. Знищують все навколо. Їй боляче, їй дуже боляче, адже вона тендітна, мов ЖІНКА. Їй потрібен наш захист, наша любов, наша турбота. В ній, як і в кожній жінці є тисяча і одна ЗАГАДКА. В неї є багато цікавого, є ще не одна ТАЙНА, які земля з задоволенням подарує людству. Та все частіше на її поверхню лягають перші заморозки. Тоді вона вкривається білим інеєм, який мов зла чаклунка з КАЗКИ щипає за руки, за ноги. Своїми холодними ручищами пробирається в саме серце, в саму душу, щоб дістати до самих кісток.

М. Марина Сенчіна.