Як вижити освітянам й освіті у світі монологів?!
У радянські часи головну інформаційну програму «Врємя» іронічно називали: «це все про нього (Леоніда Брежнєва) і трішки про погоду».
Уже неодноразово радив ведучим ФБ-сторінки нового міністра уникати цього нав'язливого «Я-стилю»: зустрівся, провів, узяв участь, доповів, презентував…
Ну це ж офіційна сторінка керівника МОН, а не особистий життєпис із фоточками для власного фан-клубу!
Повага до очільника відомства з’явиться лише тоді, коли ми відчуватимемо в його словах реальний біль за нашу освіту, прагнення глибоко вникнути в проблеми, живі сумніви, визнання помилок та щире бажання почути тих, хто щодня пре освітянського плуга.
Натомість нас просто накриває чергове «цунамі» порожніх слів від МОН та численних навколоміністерських «агентів змін» на грантах. Тобто в нашій системі абсолютно не змінюється традиційна культура монологу з вказівками зверху — класична начальникоцентрична модель («начальник для начальника»).
Зайве доводити, що стиль спілкування відображає не тільки внутрішню сутність конкретної людини, а й філософію системи, яку вона очолює. Звісно, у кабінетах можна вигадати якісь нові «просунуті» стратегії комунікації з освітянським людом, але ми так і не змогли змінити саму «людину системи» чи її звичний спосіб розмови з нами з позиції зверхності.
Я вже давно припинив відвідувати всілякі «круглі столи» та панельні дискусії. Раніше там постійно доводилося стикатися з людьми, які просто говорять «до тебе», а не комунікують «із» тобою. Якщо хтось із учасників спробує вставити бодай репліку — ці «спікери» роблять коротку паузу, дивляться на нього порожнім поглядом і продовжують рівно з того місця, де їх «перебили». А наприкінці ще й цинічно додають, як їм «сподобалася розмова» і як цікаво було «взяти участь у дискусії».
В англійській мові є чудовий термін self-centered, який у нашому контексті найкраще перекласти як пупоцентричний (від вислову «пуп землі»). Це про тих, хто щиро вірить, що весь освітній всесвіт крутиться виключно навколо їхньої персони та красивих звітів.
🦉 Пастка «колективу однодумців» та кришталева сова для «наймудрішого»
Для мене показником повного провалу управлінця будь-якого рівня є фраза: «Йому (їй) вдалося створити колектив однодумців». Насправді це жахлива ситуація. Адже якщо всі думають однаково — не думає ніхто.
Зовсім іншим було б враження, якби про керівника говорили: «Ми всі — різнодумці, які об’єднані спільним баченням майбутнього нашої школи та спільними цінностями».
«Якщо двоє людей погоджуються з усім, один із них зайвий».
Вінстон Черчилль
Одного разу я й сам ненароком опинився в статусі «наймудрішого з наймудріших».
Мій перший День знань як директора гімназії був безнадійно зіпсований фіналом лінійки: під завісу свята мені публічно вручили кришталеву сову як «наймудрішому з наймудріших». Я тоді отримав справжній культурний шок.
Одразу після цієї публічної ганьби відбувся серйозний «розбір польотів» із тодішньою заступницею з виховної роботи. Я прямо запропонував їй підшукувати іншу школу для подібного «креативу» в стилі найкращих традицій культу особи. Ну поміркуйте самі: ще вчора ми сиділи в одному кабінеті й я для вас був «просто Вітя», а тепер зненацька став «наймудрішим з наймудріших»?!
«Ми ж вам хотіли приємний сюрприз зробити, а ви…?!» — розгублено виправдовувалася вона.
Тому, коли я керував гімназією, то часто повторював колегам: я не «наймудріший з наймудріших». Вам точно не потрібно сліпо погоджуватися з усім, що я кажу. Ви маєте право й обов'язок думати, відчувати та діяти самостійно.
💼 Магія крісла та як «спричинити добро»
Неможливо вести дискусію та навчити чомусь людину, яка «все знає». Особливо у випадку, якщо вона якимось дивом умостилася в керівне крісло. Там одразу вмикається «магія крісла» і починає діяти безсмертний принцип: «Я — начальник, ти — дурень».
Замість того, щоб бодай пів року вникати в сутність того, чим ти взявся керувати (мовчки слухати й аналізувати, де взагалі опинився!), така персона одразу починає щось «віщати». Як правило, її промови, інтерв’ю чи презентації абсолютно не до ладу. Часто людина навіть не здатна притомно прокоментувати слайди, підготовлені для неї помічниками.
Звісно, реалізація запропонованих феєричними профанами «інновацій» неминуче призводить до катастрофічних наслідків. Адже, згідно з ефектом Даннінга-Крюґера, люди з низькою кваліфікацією схильні переоцінювати власні здібності й просто нездатні усвідомити рівень своєї некомпетентності. Тому я керуюся Сократовим «Я знаю, що я нічого не знаю», а вони — твердо «знають, що знають усе».
📈 Рехворми зверху: монолог для "німих"?!"
Усі ці «реформи зверху» влаштовані однаково. Начальники та колишні начальники (які тепер перефарбувалися в хитрохвостих грантоїдів) віщають мовчазній масі істини в останній інстанції. Немовчальників просто ігнорують або оголошують «огульними критиканами». На жаль, доводиться констатувати: професійної педагогічної спільноти, яка була б здатна подавати чіткий і сильний голос, у нас немає як такої. Є лише навколореформаторська масовка та фуршетна тусовка «одобрямсу».
Начальник — це офіційна посадова особа, наділена владою над підлеглими. Існують вони там, де панує суто бюрократичний тип організаційної культури. Проте в новому тисячолітті ієрархічні структури стали вкрай неефективними. Нову українську школу точно не збудуєш завдяки вертикалі, для якої понад усе — формальні правила, регламент, норми, красиві звіти та штучно створені дурнуваті процедури.
У пострадянській системі координат для керівника найважливішим є дотримання субординації та вміле маніпулювання підлеглими, поведінка яких має відповідати омріяному еталону: «Мовчи, глуха, менше гріха». Ідеал такої управлінської культури простий: я чхнув у кабінеті, а мені в усіх школах області хором відповіли: «Будьте здорові!»
🌲 Голос із «матриці»: як наздогнати й «спричинити добро»
Якось я почув реальний монолог, який ідеально описує цей менталітет. Каже мій колега, колишній топчиновник:
«Я за вісім років роботи керівником обласного управління вибудував Систему! Я знав: якщо прийнято якусь обласну програму, вона чітко реалізується. Усе розписано, всі знають, що робити, а ми контролюємо процес. Я знав, що видані нами плакати гарантовано висять у кожній школі області… А розвалити — найлегше. Я роками вибудовував вертикаль на регіональному рівні, добивався залізобетонної виконавчої дисципліни!»
Це типова позиція «людини Системи». І це не так її вина, як біда. Адже за роки перебування в цій бюрократичній матриці відбувається незворотний процес професійної деформації та критичне звуження горизонту сприйняття освітянської реальності.
Яка «горизонталь»?! Яке відповідальне й суб'єктне вчительство?! Система мислить іншими категоріями:
«Ти ж знаєш, які у нас безтолково-безпорадні директори шкіл, — продовжує колега. — От у нас у селах, які живуть „з лісу“, діти з червня не ходять до школи, бо починається сезон збирання ягід. Директори мають на це повне право, але ніхто з них не здогадався змінити структуру навчального року й зробити, наприклад, у листопаді канікули „на журавлину“. А вчителі просто тупо записують у журналах уроки, яких вони насправді не проводили...»
У логіці такого управлінця попускати повідки категорично не можна. Тому єдиним «ефективним» способом поводження з освітянами для них залишається традиційне: наздогнати й насильно ««спричинити добро», тобто спустити згори чергову єдино правильну і беззаперечну вказівку.
🎭 «Весільні генерали», які «торгують» своїм обличчям — forever?!
Ми змалечку звикли до радянської моделі спілкування: начальство «віщає» з трибуни, а підлеглі з бутафорським «розумним виглядом» удають, ніби ловлять кожне слово.
«Міністр розкаже…»
А звідки він знає?!
Хай би краще сів і мовчки послухав нас, практиків, які щодня стоять біля дошки — ми розкажемо і покажемо реальність без прикрас. Але ж ні, ми вже наслухалися від різноманітних «попередниць» буйних фантазій про НУШ із обов'язковими «ранковими зустрічами» та дивакуватими «осередочками».
Для багатьох наших офіційних дійств характерна одна й та сама класична ситуація: висока «шишка» з'являється на самому початку, зачитує вітальне слово чи виголошує кимось написану промову і… хутко зникає. Звісно, людина ж вона надзвичайно зайнята, тому слухати когось іншого немає часу. Як наслідок, такий керівник опиняється у глухому вакуумі: чує виключно себе й миттєво втрачає адекватність сприйняття реалій.
Західна модель управління принципово інша. Там високий гість, замість того, щоб вішати локшину на вуха (щось урочисто відкривати, з чимось вітати чи вручати чергові грамоти), приходить слухати трудящих. Він звітує про свою роботу і тримає вкрай непростий іспит на міцність у жорсткому, живому діалозі на рівних.
👑 Чому не запускаються справжні реформи?
Точно не тому, що там, «нагорі», хтось чогось не розуміє. Усі прекрасно знають, що єдиний можливий шлях модернізації освіти у ХХІ столітті — це її реформування знизу. І ліквідація командно-адміністративної пострадянської вертикалі є головною передумовою для реальних змін.
Вони все чудово розуміють. Але хто ж добровільно захоче злазити з номенклатурного трону?!
Так, ти Велике Цабе, яке зустрічають як королеву(кронпринца, падишаха…): спеціально замовлена перукарка(масажистка, візажистка тощо), хліб-сіль шоу, номери для відпочинку, дбайливо підібране меню, вимуштрувані "піонери", усі ходять навколо тебе "на цирлах" тощо.
А реформуй систему управління і... ти була «цацою», а тепер ніхто?! А щоб стати кимось треба роками вірою і правдою служити освітній громаді, наважуватись на вкрай непопулярні рішення, розігнати придворну свиту, власними руками ліквідувати магію крісла…
📢 Нас не чують: чому без діалогу українська освіта приречена?
Усі нинішні офіційні обговорення освітніх реформ є удаваними — вони проводяться винятково для галочки та проформи.
Живі розмови мають бути двосторонніми. Натомість ми надто часто стикаємося з людьми при владі, які палко й винятково закохані у звук власного голосу.
Здається, у нас на вищих рівнях робиться все можливе, щоб за красивими слайдами та грантовими звітами банально не почути про реальність «на землі». Але культура професійного діалогу — це не рядочок у таблиці Excel.
Слухати і чути — це головна компетентність сучасного керівника будь-якого рівня. Справжній лідер спроможний зрозуміти емоції, почути живі переживання освітян та з повагою сприйняти їх.
Нам критично потрібно розвивати емпатійне мислення чиновників через активне слухання, намагання зрозуміти різні (навіть незручні!) точки зору від тих, хто пре освітянського плуга.
Чому я знову й знову наголошую на необхідності негайного утвердження діалогічного стилю спілкування в освіті?
Бо саме це — і тільки це — сьогодні відкриває реальні можливості для єднання професійної спільноти. Тільки через чесний діалог на рівних ми здатні знайти спільні цінності, вибудувати єдине бачення майбутнього та знайти вихід із тієї катастрофічної ситуації, в якій зараз опинилася українська освіта.
Поки ми не навчимося чути голос звичайного вчителя, усі реформи так і залишаться перформансом для «весільних генералів» та грантодавців.
