Від лютого до лютого ми прожили кілька життів…
Був такий самий лютий. Обмаль снігу та сірість, куди не поглянь. Попелястий горизонт, димчате повітря та асфальт. Блимав дощ. Грало в хованки сонце. Ми відчували велетенську розгубленість і на все життя запам’ятали той день.
***
З чоловіком (обоє військовослужбовці) поверталися додому. Стояла глуха ніч. Зорі, ніби хтось ковтнув. Коли ми проїжджали Харків, з-за хмари викотився червоний місяць. Він був геть калиновий, і само по собі зірвалося з язика: «Сьогодні проллється чиясь кров» Чоловік подивися на мене, як на божевільну й легенько вщипнув: «Яка ти в мене дурненька». Приїхали о четвертій, лягли, а сон не йде. Розгубили його дорогою. На душі так неспокійно, моторошно. Несподівано різкий чи то окрик, чи дзвінок. Коханий підняв трубку, а в ній нервове:
– Товаришу майоре, почалося!
***
У куми день народження 25 лютого. Її син зранку зайшов до кімнати з квітами та тортом. Поцілував і промовив: “Вітаю, мамочко. Я вирушаю на фронт”. Не дай Боже жодній матері почути таке привітання.
***
З першого дня жила, зціпивши зуби. До початку березня перебували з сім’єю у столиці. Потім стало так страшно, що прийняли рішення заховатися у селі. З нами – друзі, родичі, рідні. Коротше кажучи, назбиралося 17 чоловік. Щойно розклалися, обжилися, як почалася окупація. Нічого не можу сказати: нас не били, не гвалтували, їжу не забирали (у самих не було чого їсти), але від стресу та страху почали випадати зуби. Прокинулася вранці, а п’ятерко вже під язиком. Залишилося два різці, хоча мені лише 32 роки.
***
У той лютневий четвер мали річницю смерті моєї мами, а я навіть забула її пом’янути, 23-го пам’ятала, а наступного дня хтось обнулив мою пам’ять. Шок був страшенний.
***
24 лютого спустилася з трирічною донькою в харківське метро. Сиділа з дитиною на льодяних сходах, тихенько її гойдала й наспівувала «Добрий вечір тобі, пане господарю». Не знаю, чому вибір пав саме на цю колядку, але відтоді не можу слухати навіть мелодію. Щойно перші ноти – відразу гіркий плач.
***
Перед війною наснився сон. Привиділось, мов з чоловіком приїхали в село до його батьків. Вийшли з машини, а на вулиці так темно, ніби від горизонту до землі натягнули чорне полотно. Далі зі сходу розповзлася закривавлена заграва. Придивляюся, а звідти люди. З валізами, торбами, вузлами. Ідуть, ведуть за руку дітей, старих. Картина, що нагадує кадри фільму про другу світову. Прокинулася задихана та оголосила: «Буде війна».
Від лютого до лютого ми прожили кілька життів. Мужніли, окрилялися, впадали у відчай. Плакали, відчували знесилення, біль, рівновагу, холод, ніжність, велике співчуття. Молилися, донатили, читали новини й казки. Жили і виживали. Наші діти переглянули улюблені ігри, і влітку, замість їсти абрикоси, трусили дерево та волали: «Ховайтеся, гради летять». У сховищах, коли просили солоденького, мали на увазі не зефір з мармеладом, а консервовану кукурудзу. Перед сном перепитували не про завтрашню мандрівку до зоопарку, а про те, чи не почнеться новий наступ.
За рік ми постаріли й помудрішали. Віднині в наших очах не кокетливі іскорки, а біль всього людства. Відтепер наша колективна молитва починається з єдиного: «Господи, зупини цю війну».
