Весняним ранком юна абрикоса
Найпершою прокинулась в саду
І заплела, немов русалка, в коси,
Рожеву пелюстину молоду.
Їй заздрили і яблуні, і сливи,
І самохвалько парубок-бузок.
Лише мороз дивився збоку криво
І підло підступав за кроком крок.
Чекав, коли розсіються тумани,
І сонце ще не вигляне з-за гір.
І крижаним ножем красуню зранив,
Холодним подихом спалив, як звір.
Мовчали всі – зітхала абрикоса,
Як заздрісний сусід, радів бузок.
Ніхто не бачив, як котились сльози
По личку почорнілих пелюсток.
Іван Войтенко
