Завтра він підé... Огòрне тýга.
В серці щось тихенько защемить.
Всохне листя. Вереснéва хýга
украде мій спокій. Заболить...
Він підé тихенько, на світанні,
як туман забілить всі шляхи.
Буде теплим день отой, останній,
будуть грітись стиглі реп'яхи.
І жоржини, звабно й гонорово,
колихатимуть осінній світ.
Згіркне сік калини. І раптово
хтось докине в душу пару літ...
І хоча настурції ще ваблять
диких ос. Золòтяться грушкú.
З виноградів гноми вúна чавлять
і готують склянки й гранчаки...
Він підé. Бо цокає дзиґарок,
крáдучи хвилини, миті, дні...
Бо пішла в світи пора фіалок
і киплять опеньки в казані...
Забере з собою юну Осінь,
ту, що пестив, ніжив, цілував.
Він підé... Не вірю ще і досі...
Вересень давно все спланував.
Ну, а я? Мене отут залишить...
Серед хризантемових суцвіть,
серед безладу листків, у тиші,
де шляхетний Жовтень... Уявіть...
30.09.2023
Людмила Галінська
