Рубрика "Цікаві факти"
Великодні забави
Після святкової служби всі жителі села сходилися на масове великоднє гуляння, яке відбувалося за традицією на подвір’ї коло церкви. У Західній Україні, на Поділлі ці гуляння називалися гаївками, гагілками, ягілками, лагівками тощо (від місцевої назви весняних пісень і хороводів). Сюди приходили в найкращому вбранні. Люди обмінювалися традиційними вітаннями: «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес!», а часто й трикратно цілувалися. При цьому було заведено обдаровувати одне одного крашанками і писанками. На Західній Україні спеціально на Великдень для дітей виготовляли різноманітні тріскачки і калатала. Ними користувались у дні «Страстей Господніх», тобто з п’ятниці до неділі, коли заборонялося дзвонити у дзвони. Окрім дерев’яних відомі й металеві стукачки — клепала. Побутувало навіть прислів’я: «Піп у дзвін, а чорт у клепало». У галицьких і подільських селах парубки і підлітки стріляли на Великдень із самопалів — «моздирів» і спеціальних мортир, начинених сіркою і вугіллям. Починаючи з Великодньої неділі, протягом трьох днів усім парафіянам дозволялося дзвонити в церковні дзвони. Найбільше цим правом користувалися діти і молодь. Великодньому дзвонові приписувалася важлива ритуальна роль. Вважалося, що він відлякує нечисту силу і сприяє тому, «щоб гречка уродила».
Багатий репертуар традиційних великодніх ігор українців передбачав дитячі, парубочі, дівочі, змішані та спільні забави. Популярною дитячою грою було «цоканє», «навбитки» — стукання яйцями. Спочатку «цокались» носиками, а потім тупим кінцем. Той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі як виграш.
«В блудька». Один із гравців клав крашанку на землю. Другому гравцеві зав’язували очі, тричі обкручували його і змушували зробити п’ять кроків. Потім розв’язували очі, і він повинен був дотягнутися рукою до крашанки. Якщо торкався, забирав яйце собі.
«В жука», «в кидка». Дві крашанки клали так, щоб між ними не могло прокотитися третє яйце. Гравець кидав між яйцями свою крашанку, намагаючись розбити одразу два яйця.
Парубочі ігри «бити дупака», «піп», «чорт», «харлай», «третяк», «кашу варити», «довгої лози» та інші носили переважно характер змагання в спритності, швидкості й силі. Натомість у дівочих іграх — «шум», «білоданчик», «жельман», «кострубонька», «мак», «кривий танець» та ін. випробовувались художні здібності учасниць — вміння танцювати, співати, перевтілюватися в певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися в народі справжніми ярмарками наречених.
Кожна гаївка виконувалася як драматична сценка. Найчастіше в них обігравалися мотиви весняного оновлення природи, кохання, сімейного життя. За характером малюнку рухів дівочі великодні хороводи поділялись на кругові й ключові. До перших належали танці: «Мак сіяти», «Перепілка», «Зайчик», до ключових — «Галка», «Чечітка», «Горобей», «Кривий танець», «Шум», «Просо сіяти» та ін. Цікавою грою чоловічої молоді була «Дзвіниця», «Оборіг», або «Башта». Мистецтво «будувати вежу» полягало в тому, що на плечі п’ятьох (і більше) міцних парубків ставали четверо, на них троє, а ще вище двоє. У деяких місцевостях України до XIX ст. зберігався середньовічний звичай виголошення великодніх віршів і орацій. Ці твори трактували євангельські сюжети в пародійно-гумористичному ключі й були розраховані на те, щоб повеселити натовп. Зазвичай їх виголошували з дзвіниці мандрівні дяки і семінаристи — «бакаляри», які в такий спосіб заробляли собі на шматок хліба.
Великодній понеділок (поливаний, волочильний) - за стародавнім звичаєм, хлопці обливають дівчат водою - «очищаються», ще на світанку, ходять парубки-обливальники по тих хатах, де є дорослі дівчата. Тому, поливаний понеділок — від обряду обливання водою, а волочильний понеділок — від волочильні, тобто ритуального обходу односельців на перший день Великодня. Люди провідували одне одного, христосувались, обмінювалися писанками або крашанками. Також діти (8-12 років) невеликими гуртами вранці обходили дідусів та бабусь, хрещених, бабусь-повитух, учителів. Мати клала в миску три великодні калачі або пасочки, писанки чи крашанки, іноді, якщо це найближчі родичі, то й кільце ковбаси. Такі навідини називалися «нести калача», або «волочене», а ватаги – волочебники чи христосувальники.
Заходячи в оселю, діти вітали присутніх:
- Христос воскрес! Будьте здорові! З празником! Тато й мама просили взяти калач… - і почергово цілували руки присутнім.
- Воістину воскрес, - відповідали їм. – Спасибі татові й мамі, і вам, діточки! Поздоровляємо вас, ростіть великі та здорові! Погладивши по голівці, приймали «волочене», а натомість клали свої віддарунки - писанки чи крашанки, печиво, інші свячені ласощі. За звичаєм дітей запрошували до столу, частували їством і давали «на дорогу» кілька копійочок.
