Великдень

Давним-давно у глибокій сирій ущелині Карпат, де ніколи не буває сонця, жив злий дух Пекун. Темними ночами та в похмурі дні він літав над землею і сіяв зло. Найбільше любив кривдити дітей. Скривджена дитина гірко плаче, а Пекун від тих сліз стає сильнішим. Уже й помічники у нього з’явились. То душі недобрих людей перетворились на Пекунових слуг.

Якось навесні трапився день без сонечка. Полетів Пекун у село. Дивиться – маленька дівчинка яйце розмальовує. Та так гарно! І зеленим, і червоним,і малиновим, і ненависним для нього сонячно-жовтим… Почекав злий дух, поки дівчинка відвернулась, ухопив яйце і кинувся геть. А позаду чувся дитячий плач.

Забився Пекун у свою ущелину, розбив яйце і став люто трощити його лапами.

Не знав, що дівчинка була дуже доброю. Вона подумала: «А може, моє яєчко комусь сподобалось? То нехай лишається добрій людині на радість, а я ще намалюю. І мамі, і татові, і родичам, і сусідам…». Витерла сльози і заходилась малювати писанки.

І тут трапилось диво. Далеко в сирій ущелині кожна крихітка її розтрощеного яєчка засвітилась. Зелені, червоні, малинові, жовті промінці засліпили очі Пекуну, обплели його міцними ланцюгами, прикували до скель.

Він навіки лишився під землею. Інколи б’ється, борсається, аж земля труситься, а вирватись не може.

Навесні прилітають Пекунові слуги розказати, що робиться на білому світі. Він питає: чи не стали люди заздрити один одному, ворогувати? Чи не перестали святкувати? Чи не стало на землі зла більше, ніж добра? Бо тоді ослабнуть пута і Пекун зможе вирватись.

А слуги відповідають: люди дружно працюють і святкують разом. А навесні дарують один одному багато гарних писанок із побажанням добра.

Затихає Пекун, бо від кожної писанки його пута міцнішають, а на землі прибуває краси і добра.