Вдихаю цю вéсну поволі,
як кращу з цілющих піґулок,
ці пахощі — ніжні та кволі,
що повнять спустошений вулик.
Ці трави, квітки та билини,
мереживо рясту з-під снігу
вдихаю собі щохвилини,
забувши про тітоньку білу...
Вдихаю неквапом, ковтками,
мов склянку медового чаю,
узваром ранетів, що в мами
пахнів, як причастя до раю...
Надихатись вволю не можу,
ще з осені сьорбнути мрію
ковточок нектару. Мій Боже,
в весні розчиняюсь і млію...
І, наче під сонцем комаха,
шукаю розради в шафранах.
І мрію собі, бідолаха,
про літо в тонкúх сарафанах...
Вдихаю цю вéсну поволі...
12.03 2024
Людмила Галінська
