Може, завтра пошкодую про те, що пишу. Але сьогодні думаю саме про це. Навіть не так. Я думаю про це вже давно, а останній рік лише систематично зустрічаю підтвердження тим думкам.
Діти не хочуть працювати. У мене теж кожен урок схожий на біг з перешкодами. Щоразу доводиться стрибати вище голови.
Діти з першого класу знають, що їх "треба зацікавлювати", бо щохвилини може раптом стати нудно і тоді не буде нікому вільного кутка, аби сховатись. У свій час дорослим вистачило розуму не годувати немовлят шпротами, бо шлунок не перетравить, але далі щось пішло не так. Дорослі забули, що мозок теж потрібно "годувати" з розумом. Але прогресивне суспільство не шукає собі легких шляхів.
А тим часом карантин. І діти, які звикли до спецефектів раптом опиняються біля екрана, де вчителька намагається зробити перфоманс у своїй обдертій кухні, змагаючись зі своїм допотопним ноутом. А глядачі хочуть видовищ. І щоб не гірше, ніж у ютуберів, на яких вони підписані, а то нудно стане і, як з тим жити? До чого увесь цей найдовший у світі допис? На щастя, я не мала часу читати усі ті баталії про дистанційне навчання, але і 5% вистачило, аби жахнутись. Це дійсно сумно, коли вчитель не любить свій предмет, не дбає про доступне пояснення, не вболіває за досягнення учнів. Але буває і так, що дітям нудно лише тому, що вчитель не може на уроці бути таким же прикольним, як Дзідзьо у кліпі. Не може з тридцятьма учнями вправлятись так само хвацько, як аніматор у мовному таборі, який дитині батьки оплатили в кредит. І тут треба трохи охолонути перед тим, як йти ламати шию педагогу. Щодня я маю багато уроків, бо карантин вніс глобальні зміни в мій графік. І я спостерігаю дивовижні контрасти. Я сплю по 5 годин, бо знаю, що завтра треба знову "вразити й зацікавити". А коли я лягаю спати, то всі ті сотні картинок і 142 цікавих ресурси для викладання онлайн ще годину кружляють мені перед очима. І звісно, я щось вигадаю. І ще сотні репетиторів, які теж мусять щодня виживати, дадуть дітям шоу. Але після нас діти знову повернуться в клас, де треба вміти себе організувати, де не все крутиться навколо однієї дитини. Попереду, очевидно, такий же затяжний осінній карантин з новими викликами. А попереду життя, університети, де мало спецефектів, де є викладачі, які можуть за цілу лекцію не підняти на тебе очей і всім байдуже цікаво тобі чи нудно. В тому дорослому житті є робота, де теж бувають "і будні, і свято". А ми натомість створюємо дітям ілюзію світу, де батькам не буває важко; де дитина нікому нічого не винна і просто щодня живе, походжаючи серед фуршетних столів, обираючи найсмачніше безкоштовно.
Даруючи враження, досвід, можливості, треба паралельно вчити людяності й повазі до тих, хто допомагає тобі на шляху. Потрібно якось та й пояснити, що гроші не ростуть на деревах, а навколо не обслуговий персонал, а люди. Інакше вчителі щось вигадають, навчать, донесуть, а штовхати візок з улюбленим чадом на старості все одно доведеться вам... На тому все.