В кожного у серці...
(Сестри...)
Як коса на камінь іскри, аж іскряться,
то сваряться сестри, сестри то сваряться.
Щось не поділили, чи не поділились,
так і розсварились, так і розсварились...
В кожного у серці кровоточить рана,
як чужі зробились Катя і Тетяна.
Осінь пролетіла, як той день, швиденько.
Стала підкрадатись вже зима тихенько.
Одягає грудень білого кожуха,
під хати блукає й свище завірюха...
Захворіла Таня. В грудях захрипіла.
Опустились руки, десь поділись сили.
День після обіду вже тікає з хати,
а сестрі водиці нікому подати.
Лежить бідолаха в валянках та шубі,
захолола хата не палиться в грубі.
Жар вкриває душу і палає тіло,
і нема нікому до Тетяни діла...
От сусіди Катю стали зупиняти:
- Щось твоя Тетяна не виходить з хати...
Там сусіди кажуть: -Щось не видно Таньки...
Катерина ж, гордо: - А я що їй нянька!
Та минулось якось. Вичухалась Таня.
Накупила ліків на гроші останні.
Син на день приїхав, аж з самого Львова.
-...чуєш Катерино, Таня вже здорова! -
Сіпають сусіди Катю за чуприну.
- Вчора вже до Львову проводжала сина..
Аж скривилась Катя, ніби від отрути:
- Що мені до Тані я й не хочу чути!
Зима сипле снігом, ковдри настеляє.
На дорозі Таню, жінка зустрічає:
- Таню, розказала вчора ось невістка,що твоя Катруся проковтнула кістку. Горло так подерла, слова не сказати...
- Менше свого рота буде розкривати !- відрубала Таня, як відлуння грому:
- Що мені до Каті...,- та й пішла додому.
Боже, що то Боже, чи так вчила мати,
щоб одна та одну не хотіли знати.
Що за лють така вже перейшла дорогу,
що ці грішні душі не бояться Бога...
Дзвоником лунають, йдуть зимові свята.
Морозцем тріскочуть, заглядають в хату.
Радощами грають усмішки на лицях,
лиш сичами ходять в натовпі сестриці.
Якось в продуктовім, аж чолом зіткнулись,
та моментом в боки різні відвернулись.
З магазину швидко вийти поспішили,
ніби то згрішили, ніби то згрішили...
Заховались хати в сніговій облозі.
Вже Різдво Христове стало на порозі.
Вже святвечір в кожну хату нагодився.
Вже Ісус дитятко в яслах уповився.
Наскладала Таня страви у горняті,
та мовчать в закутках мовчуни по хаті.
Сіла Таня скраю,сльози витирає.
Кровоточить рана, серце жінці крає.
Син дзвонив:-«...матусю не приїду нині,
бо святки зустріну в жінчиній родині.
Ти сама матусю не сиди у хаті,
на Різдво Христове йди до тьоті Каті...»
Пригадала Таня, як оселя грала,
як її Катруся колядки співала.
«Вона ж вміє гарно, вона в маму вдалась...
Де ж між нами сестро ворожнеча взялась?»
Морозець на вікнах пензлями виводить,
а у хаті в Каті ходуном все ходить.
Поз’їжджались діти. Внучка, як та квітка.
Катя ту онучку бачить дуже рідко.
Тішиться малою, що біля ялинки,
віршика белькоче, також Катеринка.
Збігалася Катя, аж чола втирає.
На столах вже страви, що там і немає...
І з журналів модних і вже з інтернету,
всі інгредієнти тільки по секрету.
Прийдуть Ковальови і свати бажані...
«...та не буде Тані, як не буде Тані?»
Аж присіла Катя,а млинці смаляться,
а у Каті очі в кутиках сльозяться.
Пригадала Катя, як до Тані в хату
йшла вона з сім’єю, йшла колядувати.
То батьківська хата, там дітьми зростали,
там ще у світлинах юність заблукала,
там ще стіни слово тата пам’ятають,
рушники матусі образи вкривають.
Там оте минуле, відблисками грає
і живе,бо Таня пам’ять зберігає.
«...що ж вона сама там, син єдиний Слава,
так присів під жінку, що не має права.
Чоловік Тетяну, вже роки покинув.
Чи вона крім мене має ще родину?»
Зірвалася Катя з місця й полетіла...
Ніби мала крила, ніби мала крила...
Ледь Петра не збила на шляху своєму:
- Я до свої Тані, зараз ми прийдемо...
В тапочках домашніх у однім халаті.
Чоловік, аж плюнув: «...-сестри дурнуваті!!!»
І побігла Катя, між сніги, стежками.
Коси розплелися. З голими ногами.
Впала, піднялася й знов біжить, а сльози,
аж печуть на щоках, стягнуті морозом...
І собі Тетяна одягла хустину.
«Буду розумніша, піду на гостину.
Думаю, що Катя у велике свято,
може не прожене мене з свої хати...»
Зачинила хвіртку. Місяць сріблом сіє.
Зірочка вечірня в небесах ясніє...
«... що це за тривога, хто біжить навпроти,
що у грудях серце в барабан колотить...»
- Боже Катю, Катю...-кинулась щосили.
- Таню я просити хочу щоб простила...
- І мене ти вибач сестро моя люба,
швидко йдемо в хату грітися під грубу...
Катя у обійми кинулась до Тані.
Сніг пішов лапатий, дзвоники Різдвяні,
дріботять в небесній тиші солоденько.
Обійнялись сестри, тішаться рідненькі.
Не сваріться сестри, не гнівіть ви Бога,
бо за вас рідніших, не буде нікого...
