Уже давно немає мами й тата,
і пусткою стоїть батьківська хата,
ніхто не п‘є з старенької криниці
холодної, цілющої водиці.
і бур‘янами вкрилися стежини,
не квітнуть вже матусині жоржини,
і батько не клепає свОю кОсу—
нагнули трави світанкові роси.
порозліталися по світу діти,
нема кому хатину обігріти,
лиш вітер гІлля у саду гойдає,
її самотню ніжно пригортає.
а навеснІ, коли розквітнуть вишні,
мов наречені, білі-білі й пишні,
ота хатина наче оживає,
весняний дощ їй вікна омиває,
а сонце зігріває, мов дитину…
і згадує вона усю родину:
був рух і гам, життя таке щасливе,
дитя там бігало, мале, кмітливе,
дорослі метушилися, як бджоли…
ніколи вже не буде так… ніколи…
життя іде, біжить, несеться,
та з пам‘яті ніколи не зітреться
ота хатина, сад, стара криниця,
і чиста-чиста, мов сльоза, водиця…
Ліна Легіт
