Тема: Україна на окремих товарних ринках. Сучасний стан енергетики та окремих виробництв машинобудування
Опрацювати матеріал книжки § 29 – 30 (ст.151-156) та написати конспект в зошитах file:///C:/Users/Admin/Desktop/посібники%20з%20географії/Geografija-11-klas-Bezuglyj-2019.pdf https://pidruchnyk.com.ua/1313-geografiya-bezugliy-11-klas.html
Додатковий матеріал
РОЛЬ ТА СТРУКТУРА МАШИНОБУДУВАННЯ
МАШИНОБУДУВАННЯ В УКРАЇНІ
Місце машинобудування у господарстві України. Машинобудування є важливою складовою національного господарства України. В ній зайнята майже третина від усіх працюючих у промисловості. В Україні існує близько 1000 машинобудівних підприємств різного призначення. Основними виробництвами,
що формують головну частину вартості продукції, є авіа- та автомобілебудування, сільськогосподарське, енергетичне та важке машинобудування.
Також працюють підприємства тракторо-, верстато-, суднобудування, залізничного машинобудування. Практично повністю припинило існування українське точне машинобудування. Майже 2/3 підприємств перебуває у колективній власності, близько чверті – у державній. Приватних підприємств у машинобудуванні України небагато – лише близько 5 %.
Важке машинобудування. В Україні важке машинобудування склалося у трьох промислових районах: Донецькому, Придніпровському та Прикарпатському.
Чинниками його розміщення там є великий споживач їх продукції, а також у перших двох районах – потужна металургійна база, яка дає чавун та сталь для роботи підприємств.
У Донецькому промисловому районі сконцентровано виробництва устаткування для шахтного видобутку вугілля, насосів (Горлівка) та для металургії (прокатні стани, ковальсько-пресове обладнання), а також важких металорізальних верстатів, кар’єрних екскаваторів (Краматорськ, Кадіївка (до 2016 р. – Стаханов), Маріуполь).
У великих металургійних містах Придніпров’я – Кривому Розі та Дніпрі – налагоджене виробництво обладнання для металургійної промисловості, зокрема устаткування для безперервного розливу сталі, прокату труб, доменних печей тощо. У Кривому Розі також випускають гірничошахтне устаткування для залізорудної промисловості.
У Західному і Східному нафтогазоносних районах зосереджено центри, що випускали устаткування для видобутку нафти і газу: Дрогобич, Борислав, Харків.
Виробництво електричного устаткування. Одним з найважливіших виробництв українського машинобудування є енергетичне машинобудування. Турбіни для АЕС та ГЕС, парові котли для ТЕС виробляють у найбільшому центрі машинобудування України – Харкові. У ньому розміщується одне з найбільших у світі турбінобудівних підприємств – «Турбоатом», на якому налагоджений повний цикл: проектування, виготовлення, постачання, налагодження та фірмове обслуговування турбінного устаткування для електростанцій всіх типів. 3/4 акцій підприємства є державною власністю. За версією Forbes у 2016 р. компанія «Турбоатом» зайняла 5-те місце в рейтингу найбільших інноваційних компаній України. Частина продукції підприємства експортується.
Україна є також виробником силових трансформаторів як важливої продукції електротехнічного машинобудування. Хмельницький трансформаторний завод «Укрелектроапарат» є одним з найбільших у Європі.
Підприємство «Супер» у Запоріжжі складає надпотужні масляні та сухі трансформатори. В Україні існує багато кабельно-провідникових заводів, продукція яких необхідна для прокладання електромереж. Підприємства такого профілю існують зокрема у Запоріжжі, Кам’янському (до 2016 р. – Дніпродзержинськ), Бердянську, Рівному, Харкові, Одесі.
Виробництво машин і устаткування для сільського та лісового господарства. Одне з найстаріших виробництв України – сільськогосподарське машинобудування – виникло у ХІХ ст. й завжди було зорієнтоване на райони виробництва сільськогосподарської продукції, а його розміщення пов’язане із зональною спеціалізацією сільського господарства. В Україні склалися спеціалізовані підприємства для виготовлення простих сільськогосподарських машин: землеобробних (плугів, культиваторів), сівалок, навантажувачів, причепів, а також обладнання для кормовиробництва і тваринництва. В Україні, де розвинуто зернове господарство (вирощування пшениці, кукурудзи) та цукробурякове виробництво, завжди існувала потреба у складній сільськогосподарській техніці – комбайнах відповідного профілю.
Найбільшим центром виробництва комбайнів в Україні був Херсон. Протягом тривалої історії «Херсонський машинобудівний завод» був єдиним в країні підприємством, що спеціалізується на виробництві складної сільськогосподарської техніки. На полях України працюють зернозбиральні комбайни «Славутич» його виробництва та їх модернізована версія «Скіф», а також жатки для збирання кукурудзи та соняшнику, пристосування для збирання насіння ріпаку та гірчиці. Частина техніки йде на експорт до країн Європи.
Донедавна одним із провідних виробників бурякозбиральних комбайнів України був Тернопіль. Тривалий час на Тернопільському комбайновому заводі складали комбайн «Збруч» для повнопоточного збирання цукрових буряків за західними технологіями, а також машини для збирання гички цукрових буряків, для картоплярства, малогабаритну техніку для фермерів. Нині завод значно скоротив свої потужності й перейшов на виготовлення нескладних товарів: садово-городнього інвентарю, запчастини для легкових автомобілів.
Тракторобудування в Україні орієнтується в основному на чинник споживача. Найбільшим центром, що виробляє трактори та тракторні агрегати є Харків. У Харківській області виробляють деталі та вузли для тракторів. Їх складання відбувається на Харківському тракторному заводі (ХТЗ) – найбільшому в країні підприємстві з виробництва гусеничних і колісних сільськогосподарських тракторів загального призначення різної потужності, які поєднуються з більш ніж 250 найменуваннями сільгоспмашин та знарядь. В останні десятиліття освоєно виробництво орно-просапних тракторів, призначених для обробки та збирання цукрових буряків, кукурудзи, соняшнику, картоплі, гречки, сої та інших культур. У 2015 р. ХТЗ випустив партію з 10 електротракторів. Потужність електротрактора уможливлює рух причепів масою до 2 т зі швидкістю 40 км/год. Крім тракторів завод випускає на їх базі дорожньо-будівельну техніку, гусеничні тягачі, товари народного споживання, запчастини. ХТЗ перебуває у приватній власності. Значна частина техніки йде на експорт.
У Дніпрі налагоджений випуск як власних колісних тракторів, так і складання китайських марок. У Вінниці виробляють тракторні агрегати. Підприємства з виробництва деталей і запасних частин для тракторів розташовані у Кременчуку, Одесі, Білій Церкві.
Виробництво металообробних машин і верстатів. Базовою галуззю машинобудування України є верстатобудування. Важливі центри верстатобудування – Київ (завод верстатів-автоматів), Харків (завод агрегатних верстатів), Одеса (верстатобудівний), Запоріжжя (верстатобудівний), Житомир (верстатів-автоматів).
Виробництво залізничних локомотивів і рухомого складу. Україна має сприятливі умови для розвитку залізничного машинобудування: розвинута чорна металургія, розгалужена мережа залізниць, достатня кількість трудових ресурсів. Усе це зумовило розміщення підприємств локомотиво- та вагонобудувуння в східній та центральній частинах країни.
Понад 100 років тепловози виробляють у Харкові на заводі транспортного машинобудування. Окрім тепловозів це підприємство випускає військову бронетехніку – танки та бронетранспортери. Луганський тепловозний завод був зруйнований під час військових дій на Донбасі у 2014 р.
Промислові електровози випускають у Дніпрі на електровозобудівному заводі. Там створене сучасне науково-виробниче об’єднання з виробництва магістральних електровозів, на які Україна має великий внутрішній попит. Разом з німецьким концерном Siemens завод спроектував та освоїв серійне виробництво електровозів, які замінили на вітчизняній залізниці іноземні аналоги.
Вагонобудування в Україні спрямоване переважно на виробництво товарних вагонів, які виробляють у кількох центрах. Найбільшим з них є Крюківській вагонобудівний завод, що працює у Кременчуку. Майже 150 років він складає товарні вагони. Нині завод швидко пристосовується до кон’юнктури ринку та налагоджує випуск нової продукції: промисловий випуск вітчизняних пасажирських вагонів, потягів для метрополітену, ескалаторів. Головний та проміжні вагони метро Крюківського заводу експлуатуються у Києві з 2009 р. У 2012 р. підприємством було побудовано 2 швидкісні дев’ятивагонні електропотяги «Тарпан», а в 2014 р. сучасний пасажирський дизель-поїзд ДПКр2 в єдиному екземплярі.
Великим підприємством зі складання товарних вагонів, зокрема вагонів-цистерн, є завод «Азовмаш» у Маріуполі. Окрім того, товарні вагони виготовляють у Кам’янському, Кадіївці, Києві (на Дарницькому вагоноремонтному заводі).
У великих залізничних вузлах є підприємства з ремонту локомотивів та ваго
Будування суден і човнів. Не найкращі часи переживає українське суднобудування. Як морська держава Україна тривалий час славилася випуском морських та річкових суден різного призначення. Розміщення цих виробництв зорієнтоване на морські та річкові узбережжя.
Основним центром морського суднобудування є Миколаїв, де існує три суднобудівні заводи, найбільший з яких – «Океан». Його вироби – океанські і морські судна-танкери, суховантажні, військові судна, китобійні бази, морозильні риболовні траулери, лісовози, сейсморозвідувальні та пасажирські судна – ходять під прапорами багатьох країн світу. Налагоджуються кооперативні зв’язки українських виробників з європейськими. Але водночас заводи зазнають величезних труднощів з отриманням кредитів для модернізації виробництва, існує брак оборотних коштів, виробничі потужності мало завантажені.
Іншими центрами морського суднобудування є Херсон, в якому на двох суднобудівних заводах є потужності для випуску океанських і морських суден різних типів, доків для морських портів і портових кранів; та Київ, де на заводі «Шхуна» є можливості для складання морських траулерів для вилову риби. Суднобудівні заводи України виконують замовлення переважно норвезьких та голландських компаній.
Річкове суднобудування і судноремонт є на Дніпрі (Херсон, Запоріжжя, Київ) та Дунаї (Ізмаїл, Кілія, Вилкове).
Виробництво автотранспортних засобів. Працемістке виробництво автомобілів орієнтується в Україні на наявність достатньої кількості трудових ресурсів, а також розгалужену транспортну мережу, яка дає змогу ефективно використовувати кооперування у виробництві. Крім того, достатнє
виробництво металу, пластмас, виробництво шин, автомобільного скла, потужна науково-дослідницька база та великий внутрішній ринок збуту продукції є сприятливими передумовами для розвитку автомобілебудування в нашій країні, які поки що використовуються мало.
Автомобілебудування виникало в Україні у середині 50-х рр. ХХ ст. Тоді, колись найбільший у Європі, Львівський автобусний завод (ЛАЗ) почав серійний випуск автобусів для внутрішньоміських маршрутів. Потім на Запорізькому автомобільному заводі (ЗАЗ) почалося складання малолітражних легкових автомобілів марки «Запорожець», а на Луцькому автомобільному заводі (ЛуАЗ) – вантажно-пасажирських автомобілів. Згодом виник Кременчуцький автомобільний завод (КрАЗ), який прославився виробництвом вантажних автомобілів, здатних перевозити 23 т вантажів, а також тягачів, вантажопідйомністю 30 т! Але слава цих чотирьох колишніх стовпів українського автомобілебудування вже у минулому.
За останні роки через економічну кризу та нездатність протистояти засиллю іноземної продукції автомобілебудування України суттєво змінилося як за характером своєї діяльності, так і за розміщенням. Запорізький та Кременчуцький заводи нині припинили випуск власних марок автомобілів і перейшли на великовузлове складання легкових автомобілів та позашляховиків
компаній Німеччини, Республіки Кореї, США, Росії.
На внутрішньому ринку автобусів нині панує корпорація «Богдан» – одна з найбільш динамічних за розвитком компаній в Україні, об’єднує потужності для виробництва автобусів і тролейбусів, легкових та вантажних автомобілів, електробусів, комерційної та спеціалізованої техніки, а також має власну розгалужену торговельно-сервісну мережу по всій країні. Нині це найбільший автовиробник в Україні. Головне виробництво корпорації «Богдан» – це найсучасніше за обладнанням підприємство в місті Черкаси, яке здатне випускати 120–150 тис. легкових та 15 тис. вантажних автомобілів на рік. У 2005 р. корпорація «Богдан» придбала у власність потужності автозаводу в Луцьку. Нині там виробляють автобуси, мікроавтобуси, тролейбуси, електробуси, а також здійснюють великовузлове складання легкових автомобілів Республіки Кореї.
Нині в Україні значно менше за обсягами виробництво автобусів також ведеться у Черкасах, Борисполі, Чернігові, Рівному та інших містах. В останні роки в Україні відновлюється вітчизняне виробництво рухомого складу для міського електротранспорту: тролейбусів і трамваїв (Київ, Дніпро).
Значним виробником сучасного пасажирського електротранспорту для міст – трамваїв, тролейбусів та електробусів – стала корпорація «Електрон» (Львів). Трамваї та тролейбуси «Електрон» – це низькопідлогові підвищеної комфортності вагони із системою кондиціонування салону, зниженим рівнем вібрації та шуму. Трамвайні вагони призначені для колій різної ширини та мають 3, 5 і більше секцій. Головною особливістю львівського тролейбуса є можливість його автономного ходу, тобто без контактної мережі, на відстань до 3 км. Електробус «Електрон» – це екологічний міський транспорт нового покоління, який здатний без підзарядження акумуляторів проходити до 300 км. Крім того, корпорація «Електрон» є виробником спеціальних автомобілів для комунального господарства та екстреної медичної допомоги.
В Україні також налагоджене виробництво мотоциклів марки «Дніпро», причепів та автофургонів для перевезення пошти та харчових продуктів на Київському мотоциклетному заводі (КМЗ). У Харкові та Чернігові виробляють спортивні та дитячі велосипеди, дитячі та інвалідні візки.
Виробництво повітряних літальних апаратів. Україна належить до небагатьох країн світу, що володіють повним циклом створення авіаційної техніки, і займає провідне місце на світовому ринку в секторі транспортної та регіональної пасажирської авіації. За рівнем розвитку літакобудування Україна належить до найбільш розвинутих держав світу. Стратегічно важливе для України виробництво розвивається на основі потужної науково-дослідної бази та висококваліфікованих кадрів. Центрами авіаційної промисловості є Київ і Харків, найбільші наукові й промислові центри України. Київське державне підприємство «Антонов» випускає одні з найкращих у своєму класі літаки, які мають загальносвітове визнання і є конкурентоспроможними на ринках Європи і світу, а також космічні літальні апарати. Саме на цьому підприємстві було створено найбільші в світі вантажні літаки: серійний літак «Руслан» (АН-124), який підіймає 150 т та одиничний екземпляр літака «Мрія» (АН-225), вантажомісткістю 250 т! У 2016 р. було заявлено про те, що розглядається можливість запуску серійного виробництва найбільшого в світі літака.
Україна є значним виробником космічної техніки. Великим центром ракетобудування є Дніпро. Двигуни для літаків в Україні складають на одному з провідних у світі підприємств цього профілю – «Мотор Січ» у Запоріжжі. Там налагоджено розробку, виробництво, ремонт та сервісне обслуговування авіаційних газотурбінних двигунів для літаків та вертольотів.
Виробництво побутових приладів. Провідним спеціалізованим підприємством в України із серійного виробництва електропобутової техніки є завод «Електронпобутприлад» (Львів). Базовий напрям діяльності заводу – виробництво електродвигунів. Побутова електротехніка заводу (електром’ясорубки, соковитискачі, електровібромасажери та інше) відповідає міжнародним стандартам.
Проблеми і перспективи розвитку підприємств машинобудування в Україні. Машинобудування не оминули кризові явища, які призвели до значного скорочення випуску продукції, розбалансування виробництва, а також погіршення виробничих зв’язків, що роками складалися як наслідок спеціалізації та кооперування. Частина підприємств перейшла на випуск іншої продукції або змінила форми своєї діяльності. Інші, не витримавши конкуренції з іноземними виробниками, взагалі припинили своє існування. Значна частина продукції машинобудування, попит у якій раніше задовольнявся за рахунок власного виробництва, нині надходить із-за кордону. Це стосується передусім автомобілів, побутової техніки. Через скорочення фінансування роботи наукових і конструкторських організацій недостатньо запроваджуються новітні технології, що спрямовані на ресурсозбереження.
Стан електроенергетики в Україні
Енергетична безпека – чи не найважливіша складова в життєдіяльності кожної країни. А одним із аспектів енергобезпеки є стан потужностей із виробництва електроенергії та перспективи їх розвитку на найближчу і довгострокову перспективу. Тут же, у свою чергу, надзвичайно важливо мати співвідношення джерел генерації, яке гарантуватиме надійне електропостачання країни за різних умов (день-ніч; зима-літо і т.д.). І, звичайно, енергетична безпека не може розглядатися у відриві від стану економіки країни.
Не так давно було прийнято «Оновлену енергетичну стратегію України до 2035 року». В ній визначено основні показники та напрямки діяльності з різних видів генерацій електроенергії. Однак цей об`ємний документ, як і всі попередні його варіанти починаючи з 2006 року, має занадто загальний характер, і в багатьох аспектах не виглядає досить обґрунтованим. Бракує Стратегії й конкретних завдань та критеріїв їх виконання. Значною мірою, якщо дивитися реалістично, це, швидше, протокол про наміри, аніж керівництво до дії.
Як бути? Енергетика країни сьогодні в ситуації, з якої вкрай складно знайти вихід. Але він все ж є.
СТРАТЕГІЯ БЕЗ ПЕРСПЕКТИВИ
Енергетична безпека трактується як захищеність громадян і держави в цілому від загроз дефіциту енергії та енергоресурсів, що виникають через негативні природні, техногенні, управлінські, соціально-економічні внутрішні чинники та зовнішньополітичні фактори впливу. При розгляді цього питання необхідно брати до уваги відповідність виробництва електроенергії потребам країни, наявність первинних енергоресурсів (вугілля, газу, нафти, урану, а також сонця, вітру, води). Але в Оновленій енергетичній стратегії України до 2035 року (Стратегія-35) немає оцінок ризиків, немає методів управління ними, що, як відомо, стало причиною провалу попередніх Стратегій.
Як і попередні, Стратегія-35 мало акцентує уваги на завданнях, які повинні бути реалізовані в конкретні періоди часу, особливо, в перші 3-5 років її виконання. Крім того, в документі практично немає бачення подальшого розвитку електроенергетики України, наприклад до 2050 чи 2075 років або до кінця XXI століття, адже подальший розвиток прямо пов'язаний із реалізацією Стратегії-35. Енергетична стратегія – це невід'ємна складова стратегії економічного розвитку країни, оскільки виробництво електроенергії повинне забезпечити стійкий розвиток економіки у відповідності з принципами і положеннями, обґрунтованим економічною наукою.
Як буде розвиватися економіка України, якою буде її структура? Якщо країна буде орієнтуватися на «важку» індустрію (металургія, хімія, оборонна та важка промисловість) – це одна потреба в електроенергії. Ставка на високотехнологічну продукцію – інша. Які очікуються темпи розвитку економіки і підйому життєвого рівня населення? Інформації в документі з цих питань украй мало для адекватного обґрунтування рівня електроспоживання.
Електроенергетика – це галузь із надзвичайно тривалим інвестиційним циклом. Наприклад, від ідеї побудувати ядерний енергоблок до його введення в експлуатацію потрібно від 12 до 15 років. І це при наявності згоди в суспільстві та наявності політичної волі у влади. Таким чином, рішення, прийняті сьогодні, реалізуються якраз до 2035 року. Очевидно, що стратегічне планування електроенергетики країни необхідно розглядати на період до 2050 року з оцінкою перспектив до кінця XXI століття (з безумовним уточненням показників раз у 5 років). Основні види генерації електроенергії в Україні в даний час включають: теплову і атомну енергетику, а також відновлювані джерела електроенергії (ВДЕ): гідроенергетику (гідроелектричні станції, ГЕС, і гідроакумулюючі станції (ГАЕС); сонячні електростанції (СЕС) та вітряні електростанції (ВЕС). Є й інші джерела виробництва електроенергії, але їх роль украй незначна. У кожній із цих складових є проблеми, що впливають на енергетичну безпеку країни. Важливими є питання економічно і технологічно обґрунтованого поєднання і спільної роботи зазначених джерел електроенергії. Зупинимося на стані й перспективах кожного виду генерації.
ТЕПЛОВА ЕНЕРГЕТИКА
Тут стан критичний. Встановлена потужність теплових електростанцій (ТЕС) і теплових електроцентралей (ТЕЦ) становить близько 62% загальної встановленої потужності всієї електрогенерації України, але виробляють вони лише близько 40% електроенергії в країні (39,5% в першому кварталі 2018 року). ТЕС працюють при вкрай низькому коефіцієнті використання встановленої потужності та неприпустимих екологічних показниках. Всі вони вже виробили свій розрахунковий ресурс і багаторазово його перевищили. Витрати умовного палива на вироблення однієї кіловат-години електроенергії перевищили 400 грамів, у той час як ця величина у 1991 році була на 70-80 грамів нижче.
Якщо витрати умовного палива на вироблення електроенергії зменшити до рівня 80-х років минулого століття, то теплова енергетика України витрачала б майже на третину менше вугілля, ніж вона спалює сьогодні. За різними оцінками, до 2035 року має бути остаточно виведено з експлуатації до 7000 МВт потужностей ТЕС України. Здавалося б, всі сили повинні бути кинуті на реконструкцію діючих ТЕС і будівництво нових сучасних електростанцій. Фантастичний тариф, діючий зараз для ТЕС (у 3 (!) рази перевищує тариф на електроенергію атомних електростанцій (АЕС), здавалося б, дозволяє цим займатися. Однак, реконструкція, яку виконують зараз власники ТЕС, спрямована, судячи зі всього, на вижимання з обладнання «пенсійного» віку навіть того, що вичавити з нього вже неможливо. Кількість реконструйованих блоків зростає і... зростає витрата палива на вироблення електроенергії. Резонно поставити запитання – це реконструкція чи комерція на користь, скажемо так, вузького кола олігархів та тих, хто сприяє їм із високих чиновницьких крісел? І як довго триватиме така політика? Адже без сучасної та ефективної теплової енергетики країні не вижити – не врятують ні АЕС, ні ВЕС, ні сонячні СЕС.
А які перспективи розвитку теплової енергетики? Має бути чітко сформульована її роль у поєднанні з іншими генеруючими потужностями. З огляду на високу значимість фактору маневреності, який притаманний ТЕС, найбільш розумним є використання сучасних парогазових і газових установок. Безумовно, необхідні й сучасні високоефективні теплоелектростанції, що працюють на вугіллі, але треба пам'ятати про надзвичайно жорсткі екологічні обмеження, встановлені Паризькою кліматичною угодою від 12 грудня 2015 року.
Звичайно ж, потрібна детальна оцінка ресурсної бази теплової енергетики з урахуванням багатьох, у тому числі політичних аспектів. Виконуватися ця оцінка повинна у жорсткій прив'язці до типів і місць розташування енергетичних установок, які планується побудувати. Стратегія-35 про це не говорить.
АТОМНА ЕНЕРГЕТИКА
На тлі явної деградації теплової генерації, атомна енергетика об'єктивно посіла провідне місце у забезпеченні країни електроенергією. Лише близько чверті встановлених генеруючих потужностей країни складають АЕС, але при цьому вони виробляють більше 50% електроенергії (49,4% за підсумками першого кварталу 2018 року та 56,6% за підсумками 2017 року).
У цій галузі електроенергетики також є проблеми, які потребують вирішення в найближчій і довгостроковій перспективі.
Перш за все, це забезпечення безпеки АЕС. Цьому завданню приділялася і приділяється першочергова увага, розроблені і реалізуються програми, що забезпечують прийнятний рівень безпеки та надійності діючих енергоблоків. Це щоденна турбота персоналу атомної енергетики на всіх її рівнях. Але, дивна річ, НАЕК «Енергоатом», даючи країні більше половини потрібної їй електроенергії, балансує на межі банкрутства і шукає гроші на підвищення безпеки по всьому світу. І це в країні, яка пережила Чорнобиль. Політики різного рівня, особливо до чорнобильських дат, багато просторікують про безпеку національної ядерної енергетики, але не вживають дієвих кроків, щоб створити відповідні економічні умови. Забувається наш так дорого набутий досвід – дешевше попередити аварію, ніж ліквідувати її наслідки.
Друге найважливіше завдання – продовження терміну експлуатації діючих енергоблоків. Сьогодні це, без перебільшення, програма виживання держави. Вже продовжено термін служби 7 з 15 атомних енергоблоків, які знаходяться зараз в експлуатації на українських АЕС. Є певні надії на те, що всі діючі енергоблоки наших атомних електростанцій попрацюють на Україну ще, як мінімум, років 20. Але що далі? Адже перші два «продовжених» енергоблоки Рівненської АЕС повинні бути зупинені в 2030-2031 роках. А слідом за ними повинні виводитися з експлуатації енергоблоки №1 та №2 Южно-Української АЕС. Разом майже 3000 МВт ядерних потужностей можуть бути зупинені ще до 2035 року. Тому нам вкрай потрібні заміщуючи потужності. Хочемо нагадати, що рішення про завершення будівництва енергоблоків №3 та №4 Хмельницької АЕС було прийнято у 2005 році! Минуло вже 13 років, а «віз і нині там». Згода українського суспільства на добудову цих енергоблоків давно є. Влада ж не завжди поспішає виконувати навіть власні рішення. Будувати чи не будувати заміщуючи ядерні потужності? Рішення повинно бути прийнято негайно. Чи Україна відмовляється від ядерної енергетики? Таке рішення також можливе, але що натомість?
Нарешті, є й інші принципові питання, пов'язані з будівництвом нових потужностей. Перше з них – тип ядерних енергоблоків. Очевидно, що остаточне рішення має бути прийнято в результаті тендерів. Але, в загальному плані, державі вже сьогодні треба визначити свою позицію. Україна експлуатує ядерні енергоблоки з водою під тиском, які займали, займають і будуть займати лідируючу позицію в світі у довгостроковій перспективі. Для експлуатації такого типу установок в країні є відповідна інфраструктура (наука, проектування, машинобудування, приладобудування і т.д.). Звичайно, можна обговорювати питання переходу на інші технології, але треба «сім разів відміряти, перш ніж один раз відрізати».
Спорудження нових енергоблоків краще виконати на майданчиках діючих АЕС, але можна їх будувати і на нових майданчиках. Тож країна потребує кадастру майданчиків для перспективного розміщення АЕС. І такий документ був розроблений ще у 2012 році. Але не затверджений. Відтак, затвердження кадастру є важливим, першочерговим завданням. Країні вже час мати проект тендерних документів, у яких було б відображено розуміння того, що ми хочемо побудувати, які критерії необхідно висунути до потенційного постачальника нових ядерних енергоблоків. Підготовка пакету тендерних вимог займе тривалий час.
Тож очевидно, що і для ядерної енергетики терміново потрібна конкретна програма дій. В оцінках обсягу виробництва і споживання електроенергії в короткостроковій перспективі розумно виходити з сьогоднішнього стану. Це означає, що до 2035 року сумарні потужності ядерних енергоблоків треба утримувати на рівні 15 ГВт. Ті енергоблоки, які вибуватимуть «за віком», повинні своєчасно заміщатися новими. Час не чекає. Потрібні рішення і потрібні конкретні дії.
ВІДНОВЛЮВАЛЬНА ЕНЕРГЕТИКА
Третім основним постачальником електроенергії є відновлювані джерела електроенергії.
Спочатку – про гідроенергетику. Сумарна потужність ГЕС та ГАЕС становить 6200 МВт. Можливе її збільшення за рахунок добудови Дністровської та Ташлицької ГАЕС, і спорудження Каховської ГЕС-2, але в сумі це дасть надбавку всього лише на 3000 МВт. Частка гідроенергетики у виробництві електроенергії становить 9-10% (9,1% за підсумками першого кварталу 2018 року). Однак, головне завдання гідроенергетиків, наскільки це дозволяють потужності й стік води в річках, підтримувати стабільність роботи енергосистеми України в змінній частині графіка навантаження. Гідроенергетика – це основні маневрені потужності енергосистеми України.
Із жалем можна констатувати, що в цьому природа обділила нашу країну – стік річкових вод України явно недостатній для того, щоб мати потужності ГЕС, достатні для гарантованого забезпечення стабільності української енергосистеми. Саме тому щодня у підтримці потужності й частоти в енергосистемі беруть участь наші «літні» ТЕС, що фактично, «добиває» ці станції, критично погіршує їхні техніко-економічні та екологічні показники.
Як позитивний факт слід зазначити, що за роки незалежності виконана серйозна модернізація ГЕС. У той же час, не слід забувати, що на горизонті вже видно сторічний ювілей Дніпровської ГЕС.
І, нарешті, ВЕС і СЕС. Останнім часом спостерігається явний ажіотаж довкола цих джерел електроенергії, який значною мірою підігрітий Паризькою угодою, згідно з якою для запобігання катастрофічним кліматичним змінам слід скорочувати вуглецеву енергетику і орієнтуватися на ядерні та відновлювальні джерела. Прогрес економічних показників ВЕС і СЕС очевидний. Не настільки очевидні його кінцеві результати, якщо врахувати, що динаміка цін на матеріали, використовувані при будівництві ВЕС і СЕС (кремній, літій і т.д.) може змінитися, що вплине на економіку цих джерел електроенергії. Мало хто звертає увагу на те, що термін служби основних елементів ВЕС і СЕС становить 10-15 років, після чого вони повинні замінюватися. Це також впливає на економіку.
Але головне – для цих джерел характерні нестабільність і, як наслідок, украй низький коефіцієнт використання встановленої потужності: 25% для ВЕС (все залежить від вітру) та ще нижче – для СЕС (хмарність, а вночі так і взагалі сонця немає). В умовах централізованого електропостачання, у тому числі в Україні, цей фактор несе ризики розбалансування енергосистеми з дуже негативними наслідками. Найбільш ефективний вихід із цієї ситуації – створення резервних потужностей. У різних країнах встановлені різні нормативи резервування: від 30 до 70% потужності ВЕС і СЕС. Функції резервування для ВЕС і СЕС бажано покладати на газові й паро-газові установки – звісно, якщо визначитись із перспективами газопостачання та видобування газу в Україні. Також можна вирішувати завдання резервування створенням акумулюючих потужностей. Є вітер і сонце – заряджаємо акумулятори. Ні сонця, ні вітру – беремо електроенергію від акумуляторів (аналогічне рішення – для ГАЕС, які виступають у ролі акумулятора, проте в Україні мало місць для їх будівництва). Разом із тим використання акумуляторів – це значні витрати, обмежені ресурси (наприклад, літій), це короткий термін служби (близько 15 років), а також проблеми поводження з вельми токсичними відходами.
Впровадження ВЕС і СЕС, безперечно, необхідне. Але не все тут однозначно, треба придивитися до світового досвіду, його плюсів і мінусів. Пошлемося на Німеччину. На частку ВЕС і СЕС тут припадає близько 31% усіє електроенергії в країні. Частка АЕС скоротилася до 13% (до 2025 року Німеччина зупинить всі ядерні енергоблоки). Частка вугільних електростанцій зросла до 55%. У результаті вартість електроенергії в Німеччині стала найбільшою в Європі й лише 43% джерел електроенергії в цій країні визнається екологічно прийнятними. А поруч, у Франції, де домінує ядерна енергетика, частка таких джерел становить 93%. Стратегія-35 передбачає, що частка СЕС і ВЕС у виробництві електроенергії в Україні до 2035 року зросте до 13% (збільшення в порівнянні з існуючим станом більш ніж у 10 разів). Йдуть розмови про те, що за межами 2035 року частка електроенергії, що виробляється СЕС і ВЕС, повинна зрости до 40% (за прикладом деяких країн Європи). Але в Стратегії-35 не йдеться про створення резервних потужностей. Відповідно, вони не враховуються в прогнозах розвитку (витрати, матеріальні ресурси, майданчики для будівництва, і т.д.) Чи є думка, що економіка країни буде функціонувати у прив'язці до швидкості вітру та кількості хмар на небі?
Перспективи ВЕС і СЕС вимагають ретельного аналізу. Необхідно врахувати всі складові, в тому числі – вплив на стійкість і надійність енергосистеми і... на економіку країни. Давайте прикинемо, скільки буде коштувати українська продукція за умов «жирного» тарифу на електроенергію СЕС і ВЕС, який планується зберегти на досить високому рівні за одночасного зростання частки цих джерел електроенергії (до речі, обов'язкової для закупівлі). Але ж треба ще враховувати будівництво резервних потужностей. Та й акумулятори електроенергії дорого коштують. Яким у результаті буде середній тариф на електроенергію в країні? Або, як завжди, будемо рятуватися за рахунок подальшого відносного зниження тарифу АЕС? Але ж так і догратися можна. На жаль, перспективи ВЕС і СЕС в умовах України – ще докладно не оцінені.
За цих умов, скажемо так, досить ризикованим є рішення про видачу дозволів на приєднання до енергосистеми будь-якої кількості ВЕС і СЕС без вивчення і підтвердження їхнього впливу на стабільність і стійкість енергосистеми, навколишнє середовище та економіку країни. За деякими даними, вже видано дозволи на приєднання до енергосистеми близько 7000 МВт ВДЕ. Але професіонали розуміють, що регулюю
Стан електроенергетики в Україні
Енергетична безпека – чи не найважливіша складова в життєдіяльності кожної країни. А одним із аспектів енергобезпеки є стан потужностей із виробництва електроенергії та перспективи їх розвитку на найближчу і довгострокову перспективу. Тут же, у свою чергу, надзвичайно важливо мати співвідношення джерел генерації, яке гарантуватиме надійне електропостачання країни за різних умов (день-ніч; зима-літо і т.д.). І, звичайно, енергетична безпека не може розглядатися у відриві від стану економіки країни.
Не так давно було прийнято «Оновлену енергетичну стратегію України до 2035 року». В ній визначено основні показники та напрямки діяльності з різних видів генерацій електроенергії. Однак цей об`ємний документ, як і всі попередні його варіанти починаючи з 2006 року, має занадто загальний характер, і в багатьох аспектах не виглядає досить обґрунтованим. Бракує Стратегії й конкретних завдань та критеріїв їх виконання. Значною мірою, якщо дивитися реалістично, це, швидше, протокол про наміри, аніж керівництво до дії.
Як бути? Енергетика країни сьогодні в ситуації, з якої вкрай складно знайти вихід. Але він все ж є.
СТРАТЕГІЯ БЕЗ ПЕРСПЕКТИВИ
Енергетична безпека трактується як захищеність громадян і держави в цілому від загроз дефіциту енергії та енергоресурсів, що виникають через негативні природні, техногенні, управлінські, соціально-економічні внутрішні чинники та зовнішньополітичні фактори впливу. При розгляді цього питання необхідно брати до уваги відповідність виробництва електроенергії потребам країни, наявність первинних енергоресурсів (вугілля, газу, нафти, урану, а також сонця, вітру, води). Але в Оновленій енергетичній стратегії України до 2035 року (Стратегія-35) немає оцінок ризиків, немає методів управління ними, що, як відомо, стало причиною провалу попередніх Стратегій.
Як і попередні, Стратегія-35 мало акцентує уваги на завданнях, які повинні бути реалізовані в конкретні періоди часу, особливо, в перші 3-5 років її виконання. Крім того, в документі практично немає бачення подальшого розвитку електроенергетики України, наприклад до 2050 чи 2075 років або до кінця XXI століття, адже подальший розвиток прямо пов'язаний із реалізацією Стратегії-35. Енергетична стратегія – це невід'ємна складова стратегії економічного розвитку країни, оскільки виробництво електроенергії повинне забезпечити стійкий розвиток економіки у відповідності з принципами і положеннями, обґрунтованим економічною наукою.
Як буде розвиватися економіка України, якою буде її структура? Якщо країна буде орієнтуватися на «важку» індустрію (металургія, хімія, оборонна та важка промисловість) – це одна потреба в електроенергії. Ставка на високотехнологічну продукцію – інша. Які очікуються темпи розвитку економіки і підйому життєвого рівня населення? Інформації в документі з цих питань украй мало для адекватного обґрунтування рівня електроспоживання.
Електроенергетика – це галузь із надзвичайно тривалим інвестиційним циклом. Наприклад, від ідеї побудувати ядерний енергоблок до його введення в експлуатацію потрібно від 12 до 15 років. І це при наявності згоди в суспільстві та наявності політичної волі у влади. Таким чином, рішення, прийняті сьогодні, реалізуються якраз до 2035 року. Очевидно, що стратегічне планування електроенергетики країни необхідно розглядати на період до 2050 року з оцінкою перспектив до кінця XXI століття (з безумовним уточненням показників раз у 5 років). Основні види генерації електроенергії в Україні в даний час включають: теплову і атомну енергетику, а також відновлювані джерела електроенергії (ВДЕ): гідроенергетику (гідроелектричні станції, ГЕС, і гідроакумулюючі станції (ГАЕС); сонячні електростанції (СЕС) та вітряні електростанції (ВЕС). Є й інші джерела виробництва електроенергії, але їх роль украй незначна. У кожній із цих складових є проблеми, що впливають на енергетичну безпеку країни. Важливими є питання економічно і технологічно обґрунтованого поєднання і спільної роботи зазначених джерел електроенергії. Зупинимося на стані й перспективах кожного виду генерації.
ТЕПЛОВА ЕНЕРГЕТИКА
Тут стан критичний. Встановлена потужність теплових електростанцій (ТЕС) і теплових електроцентралей (ТЕЦ) становить близько 62% загальної встановленої потужності всієї електрогенерації України, але виробляють вони лише близько 40% електроенергії в країні (39,5% в першому кварталі 2018 року). ТЕС працюють при вкрай низькому коефіцієнті використання встановленої потужності та неприпустимих екологічних показниках. Всі вони вже виробили свій розрахунковий ресурс і багаторазово його перевищили. Витрати умовного палива на вироблення однієї кіловат-години електроенергії перевищили 400 грамів, у той час як ця величина у 1991 році була на 70-80 грамів нижче.
Якщо витрати умовного палива на вироблення електроенергії зменшити до рівня 80-х років минулого століття, то теплова енергетика України витрачала б майже на третину менше вугілля, ніж вона спалює сьогодні. За різними оцінками, до 2035 року має бути остаточно виведено з експлуатації до 7000 МВт потужностей ТЕС України. Здавалося б, всі сили повинні бути кинуті на реконструкцію діючих ТЕС і будівництво нових сучасних електростанцій. Фантастичний тариф, діючий зараз для ТЕС (у 3 (!) рази перевищує тариф на електроенергію атомних електростанцій (АЕС), здавалося б, дозволяє цим займатися. Однак, реконструкція, яку виконують зараз власники ТЕС, спрямована, судячи зі всього, на вижимання з обладнання «пенсійного» віку навіть того, що вичавити з нього вже неможливо. Кількість реконструйованих блоків зростає і... зростає витрата палива на вироблення електроенергії. Резонно поставити запитання – це реконструкція чи комерція на користь, скажемо так, вузького кола олігархів та тих, хто сприяє їм із високих чиновницьких крісел? І як довго триватиме така політика? Адже без сучасної та ефективної теплової енергетики країні не вижити – не врятують ні АЕС, ні ВЕС, ні сонячні СЕС.
А які перспективи розвитку теплової енергетики? Має бути чітко сформульована її роль у поєднанні з іншими генеруючими потужностями. З огляду на високу значимість фактору маневреності, який притаманний ТЕС, найбільш розумним є використання сучасних парогазових і газових установок. Безумовно, необхідні й сучасні високоефективні теплоелектростанції, що працюють на вугіллі, але треба пам'ятати про надзвичайно жорсткі екологічні обмеження, встановлені Паризькою кліматичною угодою від 12 грудня 2015 року.
Звичайно ж, потрібна детальна оцінка ресурсної бази теплової енергетики з урахуванням багатьох, у тому числі політичних аспектів. Виконуватися ця оцінка повинна у жорсткій прив'язці до типів і місць розташування енергетичних установок, які планується побудувати. Стратегія-35 про це не говорить.
АТОМНА ЕНЕРГЕТИКА
На тлі явної деградації теплової генерації, атомна енергетика об'єктивно посіла провідне місце у забезпеченні країни електроенергією. Лише близько чверті встановлених генеруючих потужностей країни складають АЕС, але при цьому вони виробляють більше 50% електроенергії (49,4% за підсумками першого кварталу 2018 року та 56,6% за підсумками 2017 року).
У цій галузі електроенергетики також є проблеми, які потребують вирішення в найближчій і довгостроковій перспективі.
Перш за все, це забезпечення безпеки АЕС. Цьому завданню приділялася і приділяється першочергова увага, розроблені і реалізуються програми, що забезпечують прийнятний рівень безпеки та надійності діючих енергоблоків. Це щоденна турбота персоналу атомної енергетики на всіх її рівнях. Але, дивна річ, НАЕК «Енергоатом», даючи країні більше половини потрібної їй електроенергії, балансує на межі банкрутства і шукає гроші на підвищення безпеки по всьому світу. І це в країні, яка пережила Чорнобиль. Політики різного рівня, особливо до чорнобильських дат, багато просторікують про безпеку національної ядерної енергетики, але не вживають дієвих кроків, щоб створити відповідні економічні умови. Забувається наш так дорого набутий досвід – дешевше попередити аварію, ніж ліквідувати її наслідки.
Друге найважливіше завдання – продовження терміну експлуатації діючих енергоблоків. Сьогодні це, без перебільшення, програма виживання держави. Вже продовжено термін служби 7 з 15 атомних енергоблоків, які знаходяться зараз в експлуатації на українських АЕС. Є певні надії на те, що всі діючі енергоблоки наших атомних електростанцій попрацюють на Україну ще, як мінімум, років 20. Але що далі? Адже перші два «продовжених» енергоблоки Рівненської АЕС повинні бути зупинені в 2030-2031 роках. А слідом за ними повинні виводитися з експлуатації енергоблоки №1 та №2 Южно-Української АЕС. Разом майже 3000 МВт ядерних потужностей можуть бути зупинені ще до 2035 року. Тому нам вкрай потрібні заміщуючи потужності. Хочемо нагадати, що рішення про завершення будівництва енергоблоків №3 та №4 Хмельницької АЕС було прийнято у 2005 році! Минуло вже 13 років, а «віз і нині там». Згода українського суспільства на добудову цих енергоблоків давно є. Влада ж не завжди поспішає виконувати навіть власні рішення. Будувати чи не будувати заміщуючи ядерні потужності? Рішення повинно бути прийнято негайно. Чи Україна відмовляється від ядерної енергетики? Таке рішення також можливе, але що натомість?
Нарешті, є й інші принципові питання, пов'язані з будівництвом нових потужностей. Перше з них – тип ядерних енергоблоків. Очевидно, що остаточне рішення має бути прийнято в результаті тендерів. Але, в загальному плані, державі вже сьогодні треба визначити свою позицію. Україна експлуатує ядерні енергоблоки з водою під тиском, які займали, займають і будуть займати лідируючу позицію в світі у довгостроковій перспективі. Для експлуатації такого типу установок в країні є відповідна інфраструктура (наука, проектування, машинобудування, приладобудування і т.д.). Звичайно, можна обговорювати питання переходу на інші технології, але треба «сім разів відміряти, перш ніж один раз відрізати».
Спорудження нових енергоблоків краще виконати на майданчиках діючих АЕС, але можна їх будувати і на нових майданчиках. Тож країна потребує кадастру майданчиків для перспективного розміщення АЕС. І такий документ був розроблений ще у 2012 році. Але не затверджений. Відтак, затвердження кадастру є важливим, першочерговим завданням. Країні вже час мати проект тендерних документів, у яких було б відображено розуміння того, що ми хочемо побудувати, які критерії необхідно висунути до потенційного постачальника нових ядерних енергоблоків. Підготовка пакету тендерних вимог займе тривалий час.
Тож очевидно, що і для ядерної енергетики терміново потрібна конкретна програма дій. В оцінках обсягу виробництва і споживання електроенергії в короткостроковій перспективі розумно виходити з сьогоднішнього стану. Це означає, що до 2035 року сумарні потужності ядерних енергоблоків треба утримувати на рівні 15 ГВт. Ті енергоблоки, які вибуватимуть «за віком», повинні своєчасно заміщатися новими. Час не чекає. Потрібні рішення і потрібні конкретні дії.
ВІДНОВЛЮВАЛЬНА ЕНЕРГЕТИКА
Третім основним постачальником електроенергії є відновлювані джерела електроенергії.
Спочатку – про гідроенергетику. Сумарна потужність ГЕС та ГАЕС становить 6200 МВт. Можливе її збільшення за рахунок добудови Дністровської та Ташлицької ГАЕС, і спорудження Каховської ГЕС-2, але в сумі це дасть надбавку всього лише на 3000 МВт. Частка гідроенергетики у виробництві електроенергії становить 9-10% (9,1% за підсумками першого кварталу 2018 року). Однак, головне завдання гідроенергетиків, наскільки це дозволяють потужності й стік води в річках, підтримувати стабільність роботи енергосистеми України в змінній частині графіка навантаження. Гідроенергетика – це основні маневрені потужності енергосистеми України.
Із жалем можна констатувати, що в цьому природа обділила нашу країну – стік річкових вод України явно недостатній для того, щоб мати потужності ГЕС, достатні для гарантованого забезпечення стабільності української енергосистеми. Саме тому щодня у підтримці потужності й частоти в енергосистемі беруть участь наші «літні» ТЕС, що фактично, «добиває» ці станції, критично погіршує їхні техніко-економічні та екологічні показники.
Як позитивний факт слід зазначити, що за роки незалежності виконана серйозна модернізація ГЕС. У той же час, не слід забувати, що на горизонті вже видно сторічний ювілей Дніпровської ГЕС.
І, нарешті, ВЕС і СЕС. Останнім часом спостерігається явний ажіотаж довкола цих джерел електроенергії, який значною мірою підігрітий Паризькою угодою, згідно з якою для запобігання катастрофічним кліматичним змінам слід скорочувати вуглецеву енергетику і орієнтуватися на ядерні та відновлювальні джерела. Прогрес економічних показників ВЕС і СЕС очевидний. Не настільки очевидні його кінцеві результати, якщо врахувати, що динаміка цін на матеріали, використовувані при будівництві ВЕС і СЕС (кремній, літій і т.д.) може змінитися, що вплине на економіку цих джерел електроенергії. Мало хто звертає увагу на те, що термін служби основних елементів ВЕС і СЕС становить 10-15 років, після чого вони повинні замінюватися. Це також впливає на економіку.
Але головне – для цих джерел характерні нестабільність і, як наслідок, украй низький коефіцієнт використання встановленої потужності: 25% для ВЕС (все залежить від вітру) та ще нижче – для СЕС (хмарність, а вночі так і взагалі сонця немає). В умовах централізованого електропостачання, у тому числі в Україні, цей фактор несе ризики розбалансування енергосистеми з дуже негативними наслідками. Найбільш ефективний вихід із цієї ситуації – створення резервних потужностей. У різних країнах встановлені різні нормативи резервування: від 30 до 70% потужності ВЕС і СЕС. Функції резервування для ВЕС і СЕС бажано покладати на газові й паро-газові установки – звісно, якщо визначитись із перспективами газопостачання та видобування газу в Україні. Також можна вирішувати завдання резервування створенням акумулюючих потужностей. Є вітер і сонце – заряджаємо акумулятори. Ні сонця, ні вітру – беремо електроенергію від акумуляторів (аналогічне рішення – для ГАЕС, які виступають у ролі акумулятора, проте в Україні мало місць для їх будівництва). Разом із тим використання акумуляторів – це значні витрати, обмежені ресурси (наприклад, літій), це короткий термін служби (близько 15 років), а також проблеми поводження з вельми токсичними відходами.
Впровадження ВЕС і СЕС, безперечно, необхідне. Але не все тут однозначно, треба придивитися до світового досвіду, його плюсів і мінусів. Пошлемося на Німеччину. На частку ВЕС і СЕС тут припадає близько 31% усіє електроенергії в країні. Частка АЕС скоротилася до 13% (до 2025 року Німеччина зупинить всі ядерні енергоблоки). Частка вугільних електростанцій зросла до 55%. У результаті вартість електроенергії в Німеччині стала найбільшою в Європі й лише 43% джерел електроенергії в цій країні визнається екологічно прийнятними. А поруч, у Франції, де домінує ядерна енергетика, частка таких джерел становить 93%. Стратегія-35 передбачає, що частка СЕС і ВЕС у виробництві електроенергії в Україні до 2035 року зросте до 13% (збільшення в порівнянні з існуючим станом більш ніж у 10 разів). Йдуть розмови про те, що за межами 2035 року частка електроенергії, що виробляється СЕС і ВЕС, повинна зрости до 40% (за прикладом деяких країн Європи). Але в Стратегії-35 не йдеться про створення резервних потужностей. Відповідно, вони не враховуються в прогнозах розвитку (витрати, матеріальні ресурси, майданчики для будівництва, і т.д.) Чи є думка, що економіка країни буде функціонувати у прив'язці до швидкості вітру та кількості хмар на небі?
Перспективи ВЕС і СЕС вимагають ретельного аналізу. Необхідно врахувати всі складові, в тому числі – вплив на стійкість і надійність енергосистеми і... на економіку країни. Давайте прикинемо, скільки буде коштувати українська продукція за умов «жирного» тарифу на електроенергію СЕС і ВЕС, який планується зберегти на досить високому рівні за одночасного зростання частки цих джерел електроенергії (до речі, обов'язкової для закупівлі). Але ж треба ще враховувати будівництво резервних потужностей. Та й акумулятори електроенергії дорого коштують. Яким у результаті буде середній тариф на електроенергію в країні? Або, як завжди, будемо рятуватися за рахунок подальшого відносного зниження тарифу АЕС? Але ж так і догратися можна. На жаль, перспективи ВЕС і СЕС в умовах України – ще докладно не оцінені.
За цих умов, скажемо так, досить ризикованим є рішення про видачу дозволів на приєднання до енергосистеми будь-якої кількості ВЕС і СЕС без вивчення і підтвердження їхнього впливу на стабільність і стійкість енергосистеми, навколишнє середовище та економіку країни. За деякими даними, вже видано дозволи на приєднання до енергосистеми близько 7000 МВт ВДЕ. Але професіонали розуміють, що регулююча здатність існуючої енергосистеми більш 3000 МВт «не потягне». Куди ми йдемо? При такому підході проблеми будуть лише наростати і можуть призвести до критичних ситуацій у майбутньому.
ча здатність існуючої енергосистеми більш 3000 МВт «не потягне». Куди ми йдемо? При такому підході проблеми будуть лише наростати і можуть призвести до критичних ситуацій у майбутньому.