Володимир Сосюра. Я знову плачу мимоволі
Я знову плачу мимоволі…
Чому?.. Та хто б не плакать міг.
Ось люди, вирвані з неволі,
Ідуть по вулицях вузьких…
"Бабуся!.. Як вони терзали
Тебе… Все клацав їх курок…"
Вона ж як з ночі проказала:
"І не питай мене, синок…"
Махнула зсохлою рукою
Й пішла… А серце - йок та йок…
"Дівчино мила, що з тобою?
Де васильковий твій вінок?
Дівчино, де твоє намисто?
Хто розгубив його між трав?.."
"Моє намисто у фашиста,
Вінок мій німець розтоптав…"
І очі зблиснули… З металу
Ті очі сині, як мечі…
"Я на городі зарубала
Його сокирою вночі…"
Пливуть, летять думки печальні,
Страшним усе здається сном…
Біля військової їдальні,
Як тіні, діти під вікном.
В руках у них відерця з жерсті…
Я чую сльози на щоці…
Це з вами, о мої обдерті,
Обідом діляться бійці…
Ще попливуть потоки крові,
Все далі будем ми іти,
Щоб повне люті і любові
До щастя серце донести.
