З початку повномасштабної війни бачу однаковий сон: мене везуть в якесь інше українське місто, бо там безпечніше. Я їду та постійно ставлю собі питання, навіщо їхати кудись, якщо в Києві безпечно. Потім уві сні говорю з іншими людьми й пояснюю свою позицію, відмовляю їх їхати бозна-де від дому. Пізніше я повертаюся у свою квартиру і прокидаюся абсолютно щаслива бути вдома.
Це моя стійка внутрішня позиція: бути вдома, попри всі негаразди – це і моя особиста війна. Я вважаю, що це було нормальним рішенням поїхати в лютому закордон. Поки було незрозуміло, що відбувається, можна було перечекати та спланувати подальший план дій. Але в якийсь момент, приблизно у квітні, всі ми усвідомили, що війна триватиме довго, і тут я хочу розказати про свої власні погляди на ситуацію з еміграцією.
1 – Українці мають власну державу, яку повинні шанувати. Тільки у себе вдома, в Україні, можна почуватися у безпеці, навіть попри війну. Тільки перебуваючи у себе вдома, можна намагатися щось змінити на краще.
2 – Поїхати за кордон та отримувати фінансову допомогу від чужої держави – це як обкрадати чужу державу. Так, жорстоко, але хіба я помиляюся? Громадяни іншої держави платять податки, аби забезпечити своє стале існування, забезпечити собі соціальний захист і підтримувати свої малозабезпечені верстви населення. Чому громадяни іншої держави мають працювати заради біженців, які не хочуть нічого робити у своїй власній країні? Наведу приклад, моя знайома працює прибиральницею в Києві. Її колега поїхала закордон і не хоче повертатися звідти, бо має там тепер допомогу як біженка. Моя знайома зараз заробляє вдвічі більше, ніж та жінка, що сидить на шиї платників податків іншої країни. Тобто у більшості випадків можна працювати й в Україні навіть під час війни.
3 – Не можу не перейматися питанням освіти. Не кажіть мені, що в Україні погана освіта. Все добре у нас з освітою, вона в нас абсолютно робоча та ефективна. Коронавірус підготував нас до дистанційного режиму і це куди краще, ніж вчитися закордоном в іншомовній школі. І для дистанційної освіти у нас є все, і навіть є те, чого немає в Європі чи Америці.
4 – Я щиро збентежена, як можна говорити про любов до України, про якусь мораль і не повернутися хоча б до Києва, коли росіяни відійшли. Тобто ви так сильно любите Україну, що ліпше віддасте дітей у чужій країні в чужу школу, ніж розвиватимете нашу власну освіту та підтримувати власних вчителів?
5 – Я вважаю, що неправильно сидіти на шиї у чужих людей. В Україні можна, це наші люди й наша земля. А от за кордоном – неприйнятно. Це навіть якось аморально. На кшталт хтось там нам щось винен. Ні, любі мої, ніхто нам нічого не винен, коли перетинаєте кордон України. Тому не ганьбіться. Пакуйте манелі та мерщій повертатися додому та готуйтеся до зими.
6 – Найбільше упередження, яке я чула, ніби ми в Україні нікому не потрібні. За це хочеться по дупі надавати. Хто таку дурню вам у вуха вклав? Хіба не соромно перед нашими воєнними, які зараз саме заради вас виборюють святі землі України.
Як до мого тексту ставитися біженцям? Ображатися точно не потрібно. Це мій власний погляд на життя під час війни. Я всім своїм знайомим говорю це без найменшого жалю. Я завжди любила свою країну, хотіла тут жити, хотіла працювати та чесно платити податки. Я завжди цінувала свій диплом про середню освіту та диплом про професійну освіту, диплом про додаткову самоосвіту та допомогу при народженні. Україна дбала про мене, тепер мій обов’язок їй віддячити. Не брешіть, якщо скажете, що Україна вам нічого не дала, що десь краще. Краще може бути тільки у себе вдома.
Україна – мій дім! Тримаємо освітній фронт разом!
