У цей четвер, у цю тривожну днину,
У цю весну, що плаче і болить
Я діл мету, я бачу Україну,
Яка хоч ранена, але стоїть.
Але тримається! Мету садки й пригірки.
І вікна мию, й протираю брус.
Тримають стелю лави і одвірки.
Тримає рід мій вишитий обрус.
Стелю його на всі столи відразу.
Мету, мету і мию хідники
І ставлю квіти в керамічну вазу.
І білим покриваю сволоки.
І викидаю сіре, непотрібне,
Все несвоє, загарбницьке, чуже.
Лишаю чистим рідне поле хлібне
І чую коник поміж трав ірже.
І бачу схід таким зеленооким,
Без крику, гвалту, фронту й бліндажів.
І бачу степ херсонським синьооким,
І бачу душі людські без іржі.
Усе і чисте, і таке безкрає.
Усе своє, чужинців - ні на дух.
Весна іде і зиму проганяє,
І стелить в ноги тополиний пух.
Г.Потопляк.
