У чуже гніздечко молода зозуля
Підклала яєчко і гулять майнула.
Так собі гуляла, літала, кувала,
Про підклад таємний більше не згадала.
А мала пташина на гніздечко сіла,
Висиділа сина і літать навчила.
Іще показала як гніздечко вити,
Як гусінь збирати і комах ловити.
Виріс синок гарний, жвавий та завзятий,
Вже шукає пару за дружину взяти,
Щоб і вроду мала, і добре сердечко,
Діточок любила й дбала про гніздечко.
А тая зозуля все собі гуляла,
І якось так сталось, що крильце зламала.
Немає зозулю кому доглядати,
Ні корму принести, ні пити подати.
Журиться зозуля. Аж раптом згадала,
Як в чуже гніздечко яйце підкидала.
Подумала трохи і стала кричати:
— Поверніть дитину, бо я її мати!
Крики ті почула маленька пташина,
Веде до зозулі дорослого сина.
Зозуля зраділа:
— Сину мій рідненький,
Доглянь мене, любий, бо я — твоя ненька.
Глянув син та й каже:
— Ти мені не мати,
Адже не зуміла яйцю ради дати.
Не ти колисала і вчила літати,
Не ти показала, як гнізда звивати.
Усе те робила пташина маленька.
Вона мені — мати. Вона — моя ненька.
Лишилась зозуля сама, ще й каліка.
Не знає тепер, як дожити їй віку.
Себе лиш любила, а нині страждає,
Що поруч ні доньки, ні сина не має.
