Знання і розуміння фольклору свого народу – джерело розуміння рідної культури, літератури, побуту й етнографії, традицій та обрядів тощо, навіть частково національної свідомості й того, що ми називаємо ментальністю – своєрідного способу мислення й духу, властивого винятково певному народові.
Фольклор – усна народна творчість, народна словесність, яка виникла, певно, ще тоді, коли людина почала спілкуватися з собі подібними і використала для цього власну фантазію й образність. У творенні фольклору протягом багатьох століть брали участь численні покоління, тому він як явище культури є складним і синтетичним. Фольклор дає матеріал для вивчення не лише фольклористам – вченим, а й мовознавцям (історикам мови, діалектологам), літературознавцям, психологам, філософам та іншим науковцям. До появи писемності усна творчість народу (будь-якого) була єдиною формою передачі інформації, знань, звичаїв, народної етики, моральних цінностей. Фольклор відрізняється від художньої літератури тим, що його твори різних жанрів не мають і не можуть мати конкретного автора, вони набагато об’єктивніші в тому плані, що передають загальнонародні, національні уявлення про добро і зло, справедливість і обман, про любов і зраду та про інші поняття (конкретні й абстрактні), якими живе народ.
У порівнянні з твором усної народної словесності літературний твір певного автора відображає погляд на світ і життя конкретного письменника і є суб’єктивним. З появою писемності фольклор не зник, не занепав, а просто почав змінюватися, існує й успішно витримує конкуренцію з потоком офіційної інформації він і сьогодні. Кожна історична епоха, суспільний устрій, державні події знайшли своє втілення в усній народній творчості, якій властиві і трагедійні нотки, і гумористичні в залежності від того, про які явища чи події, чи навіть осіб, йдеться у фольклорному творі.
Також велику увагу народ приділяв тваринам. В уявленнях наших предків все, що оточує людину, - живе й неживе мало здатність мислити і відчувати. Відголоски цих уявлень залишились в фольклорі, забобонах, мовних зворотах. Важливе місце в нашій культурі займає тваринна символіка.
Зазвичай тварин описували у казках, оповіданнях, а потім уже і у піснях, байках, прислів’ях та приказках.
«Казка- це оповідання, в якім дійсність перемішана з чудесним елементом, так що цілість являється свобідним виплодом фантазії без ніякої побічної, церковноморалізуючої цілі» – таке визначення запропонував Іван Франко в першому томі «Етнографічного збірника» Михайла Грушевського. Казка – це один із найпоширеніших жанрів усної народної творчості. Як зазначено в «Словнику літературознавчих термінів» , сам термін походить від слова казати (казки розказуються). Із давніх часів народи світу вигадували дивовижні історії, головними героями котрих могли виступати як живі люди, тварини та птахи, так і предмети, рослини, явища природи та, навіть, почуття. Найгостріші теми, котрі турбували той чи інший народ знаходили своє відображення у казках.
Казці властива усталена структура та композиція. На відміну від повісті чи роману, для казки не є характерними описи оточуючого середовища. Сюжет, як правило, зосереджений на боротьбі добра та зла, де протистояння цих двох сторін завжди чітко відокремлено, немов два полюси лінією екватора. Без сумніву, казки займають важливе місце у спадщині духовної культури кожного з народів світу. Вони містять той багаж знань та традицій, що передавався від покоління до покоління. Крізь казкові сюжети та образи люди передавали життєвий досвід і корисні поради та водночас розважались, розширюючи межі своєї фантазії.
«Казки про тварин – найархаїчніший різновид казки, де діють персонажі зі світу тварин, іноді – птахи, риби, плазуни, комахи.
Казкам про тварин притаманна нескладна композиція та динамічний драматизований сюжет. У них широко застосовані прислів'я, приказки, алітерації. «Багаторазові зустрічі тварин, жива діалогічна мова пожвавлюють казку, роблять її сценічною. Одним із яскравих прикладів є казка „Лисичка-сестричка та Вовк-панібрат”». Не рідко сюжет казок про тварин побудований на антагонізмі свійських та диких звірів. Володимир Пропп вказав на те, що «більшість казок не володіє сюжетною самостійністю, тільки деякою особливою сполучуваністю, тяжінням одна до одної, і хоча іноді вони могли б розказуватися самостійно, фактично майже ніколи не розказуються окремо».
У «Казковій енциклопедії» зазначено, що «у світовому фольклорі існує приблизно сто сорок сюжетів казок про тварин, у російській народній творчості їх близько сто двадцяти».
Класифікація :
- «у яких діють тільки дикі звірі;
- з дикими і домашніми тваринами;
- в яких героями є люди, дикі і домашні тварини;
- де функціонують тварини і птахи;
- в яких фігурують риби.»
Часто імена тварин у казках поєднані з епітетами-прикладками: Мишка-шкряботушка, Жабка-скрекотушка, Лисичка-кума, Вовк-панібрат, Ведмідь-набрідь, Зайчикпобігайчик, Коза-дереза, Рак-неборак та інші, лише зрідка серед цих персонажів можуть з'явитися люди («Солом'яний бичок», «Коза-дереза» тощо). У переважній частині таких творів, в яких відображено взаємини людини з тваринами переможцем у поєдинку зі звірами виходить, як і належить, людина, яка перемагає завдяки силі розуму, кмітливості, обачності. Формування групи звіриного епосу пов'язане з розвитком народної освіти і потребами педагогів-практиків. Ці твори посідають почесне місце в творчості народів світу.