Це просто дощ, це просто дощ на віях,
І парасолька зайва у руці.
А ти ... ти вигадка, ти мрія,
Ти біль, який дощем цим - по щоці.
Ти лиш міраж, який затьмарив погляд,
Заполонив усе єство в мені.
Ти був далекий, а здавалось - поряд,
Поки пішли оці дощі рясні.
Від твоїх слів лишилось кілька літер,
Та кроків три мені вже до весни.
А там - тепло, а ти... а ти лиш вітер,
Що залетів у душу восени.
. . *
Холодом зімну твою постіль,
Упаду дощем тобі на коси.
І уже з минулого, звідтіль
Моє серце болем заголосить.
І не в силах будуть молитвИ
Відбілить твою зрадливу душу.
Ти пішов... ну, що ж - іди, живи,
А я вдруге народитись мушу.
Лідія Науменко
