Трималася хата...
Трималася хата. Кріпилася хата.
Низенько, отак, присідала додолу.
А стіни її шматувала гармата.
І знову по новій, і знову по колу...
І дах шматувала, а хата приймала.
До болю дзвеніло розсипане скло.
А хата трималась, бо в лоні ховала
Сімейство, яке у цій хаті жило.
Бабусю і діда, невістку і сина.
Онучок і правнучків трійко малих.
Ще прадід колись будував цю хатину,
Щоб щастя жило в ній, і радість, і сміх.
Стогнала хатина. Від болю кричала.
Здригалися стіни міцні цегляні.
Палала вогнем і свідомість втрачала,
Але не здавалась проклятій війні.
Там в лоні, в підвалі були рідні люди.
Родина кохана, домашнє тепло.
Хатина ж розбита і в спину і в груди
Щодуху стояла смертям всім на зло.
Коли все затихло не було вже стелі,
Лиш чулося смерті далеке виття.
І плакали люди вклонившись оселі,
Яка зберегла їх безцінні життя.
«Ми все відбудуємо...- плакали діти,
Фундамент цілий, ну, а стіни зведем.
Тримайся країно! Ми будемо жити!
З своєї землі ми в світи не підем...»
І плакало небо, немовби хотіло
Умитись від нечесті цьої і зла.
І кинулось в очі, аж душу зігріло —
Сховавшись під хату мореля цвіла...
