"Треба їхати! Чуєш? Треба!
Вже сусідський будинок згорів.
Тут щоденно летить хтось у небо,
Я прорвався до вас, зумів.
Мамо, чуєш? Збирай свої речі,
Найважливіше тільки збирай.
Ось рюкзак. Я закину на плечі -
Бери тата і дім замикай!"
Мати мовчки стояла й дивилась
На будинок, де пам'ять жила.
В цьому домі вона народилась,
Тут до школи із братом пішла.
Білі вікна, де вчила уроки,
На колінах стояла в кутку.
Дім батьків пам'ятає ще кроки
І їх смерть - мирну, але гірку...
З чоловіком вони одружились,
У будинку й весілля було.
Діточки їхні тут народились,
Щастя справжнє - воно тут жило.
Куди їхати? Що можна взяти?
Де не глянь - тут до всього любов!
Мати плакала посеред хати,
Поки батько знадвору прийшов.
Обійняв посивілу дружину,
Що й до чого - умить зрозумів.
І сказав: "Тобі час уже, сину,
Дякую, що навідав батьків.
Ти рятуйся! У тебе дружина,
А ще трійко маленьких дітей."
Обійняв на прощання він сина
І провів... Аж до самих дверей.
"Сину, їдь! І на нас не гнівися -
Ми корінням вже тут приросли.
Ти за нас краще Богу молися -
Він почує молитви згори.
Як судилося - будемо жити!
А як смерть - то на рідній землі!
Сину, їдь! Не чекай! В тебе ж діти!
Пам'ятай, тут коріння твоє!"
Хлопець знав, що не варто перечить,
Обійняв і промовив: "Люблю!"
Опустив від безсилля син плечі
І вмостився в машину свою.
Батько плакав та мовчки дивився,
Як машина втікала з села,
Поки слід вдалині не згубився,
І сирена ще не загула.
Почовгикав старенький до хати,
Доторкнувся до жінки чолом -
"Чи то жити, чи то помирати,
Та радію - з тобою разом.
Нам не треба уже закордону,
Хоч відкрито шляхи у світи.
Будем вдома тримать оборону!
Ворог змушений буде втекти!"
Віолетта Кравченко
Олена Одарич
