14 лютого хтось вигадав "День Закоханих"
Тому давайте поговоримо про любов.
Баба Юстина вийшла заміж за діда Петра "по любові". Вона неохоче розповідала про ті часи, але я вміла витягнути з неї різні історії. "Воно ж не відчепиться", зітхала баба і присідала коло мене на бамбетлю. Так я дізналась, що це було справжнє кохання з першого погляду, як би написали сьогочасні письменники. Правду кажучи, я не знаю як дід відреагував при першій зустрічі на оте кирпате дівчисько з сусіднього села, але юна Юстинка закохалася в нього одразу, усім серцем і на все життя.
Бабині батьки були добрими господарями, гарували від ранку до ночі в полі, тому на селі вважалися заможними. Молодій парі вони щедро вділили коня, корову і з десяток різнокольорових курочок з когутом (коли прийшли совіти, першим ділом вони відібрали в родини коней).
Разом вони пережили багато потрясінь: не виходячи зі своєї хати, жили на землях Австрійської імперії Франца Йосифа, Польської Республіки, Радянської України. Добре пам’ятали масові арешти українців поляками під час пасифікації у Галичині, радянську окупацію, німецьке поневолення... В час війни можна було вирушити на захід, та зосталися. Було шкода залишати старих батьків, хату й господарку.
Так баба з дідом потрапили у самий вир колеса історії, яке добре покрутило й побило їх під час Другої світової війни, та й після неї. Пошуки “бандерівців”, арешти, побої, конфіскації, вбивства, повоєнний Голодомор, колгоспи, трудодні, безгрошів'я – баба Юстина неохоче згадувала ті часи.
Однак, як не дивно, цей хаос ХХ століття не озлобив її. Навпаки, вона наповнилась, як осіннє яблуко солодкими соками, якимось дивним спокоєм.
Скільки себе пам'ятаю, бабина хата була по вінця наповнена любов'ю: тут пахло глиняною долівкою, м’ятою, любистком і чебрецем, печеним хлібом, сіном у старому бамбетлі та достиглими ябками. Під стелею на сволоці сушилося зілля. Трави баба збирала на Трійцю, бо вірила, що тоді вони мають цілющу силу. Перед святами або перед “святою неділенькою” баба мастила підлогу якимось своїм “спеціальним” розчином і устеляла материнкою і чебрецем. Хату знадвору баба теж часто білила, тому вона завжди виглядала чепурною і усміхненою.
Знадвору хата мала призьбу, де ціле літо сушився мак – на спасівські паляниці та на Різдво, вінки цибулі й часнику, кукурудза та багато іншого добра. На зиму на призьбу ставили загату, щоб у хаті було тепліше.
Моя пам’ять ціпко тримає образ баби Юстини і діда Петра, які у неділю, у святковому вбранні сидять на призьбі і тихо про щось “балакають”. На подвір’ї мирно прогулюється з десяток курей, у м’якому рум’янку пильно слідкує за пухнастими курчатами сердита квочка, а в стайні сумно зітхає корова Нуська. Мабуть, у такі хвилини над хатою літали щасливі ангели, розсипаючи на оселю любов та злагоду.
Кремезний, як богатир, і завжди здоровий, дідо Петро відійшов у засвіти на початку грудня, перед святами. Сусіди гуляли весілля, а ранні заморозки вже притрушували снігом землю - дідо сильно заcтудився, помучився зо два тижні, та й помер. Тоді я й помітила, як змінилась баба Юстина. Так, наче погаснув у ній якийсь животворний вогник, який зупинив пісню її життя. Вже ніколи я не бачила її такою сяючою й щасливою, як з дідом.
Сьогодні, згадуючи своїх дорогеньких бабусю і дідуся, я задумуюсь над скороминучістю нашого життя. Над справжніми цінностями і справжніми почуттями.
Тепер я знаю, що:
любов - це стара бамбетля під вікном, піч з петриківськими півниками, і суворі бабині святі в рушниках. Це цілюще зілля під під стелею, зібране у в'язанки, фіранки на вікнах у дрібну квіточку, гори вишитих подушок на постелі, скриня в кутку, накрита домотканним килимком з гуцульськими дзвунками.
Любов - це Різво з розмальованим морозом шибками, запахом ялинки і сіна під столом, Великдень з пасками, крашанками і шинками, заквітчані липою Зелені свята і Спас, що пахне ябками і спасівськими паляницями.
Любов - це стежка від бабиної хати через городи до лісу, де під склепінням віковічних дерев ховаються білі гриби й голубінки. Це річка за селом і пасовиська з ліщиною, зарослі малинника й печені у вуглях бараболі. Це солодкі черешні попри дорогу з автобусної зупинки до села. Це солодкі морви біля хвіртки й старий горіх за стодолою.
І куди б нас доля не закинула у світі, ця стара хата, яка вже залишилась тільки у спогадах, і ці гори, і ці ріки, й уся наша рідна, пречудова, благословенна Богом земля, до якої ми навік прив'язані, як пуповиною, наповнюватимуть нас по вінця Любов'ю.
Ця Любов - наш стержень. Наш оберіг. Наша святиня.
Ось заради цього й варто жити.
Й перемагати.
Olga Ruda
