Колись одна людина з вищою освітою, а на даний момент трьома вищими та з двічі нереалізованим (і, як виявилося, непереборним) бажанням представляти інтереси громадян у місцевих органах державного самоврядування, авторитетно (на його думку) заявила, що в англійській мові слова «СОВІСТЬ» немає. Нема слова, то відсутнє й поняття.
Десь у вічності залився гіркими слізьми Шекспір, а батьки-засновники Америки розпачливо схопилися за голови, бо ж усім відомо: нема совісти – нема й демократії та всього, що з нею неодмінно пов’язано. А я, охоплена праведним, як на мене, гнівом дипломованого філолога-германіста, випалила: «Знаєш, Саша (ім’я реальне та усі інші збіги не випадкові), якщо в тебе немає совісті, то вже й в англійській слова такого нема. Якось дуже зручно виходить!!»
Була моя відповідь надміру емоційною? Так, бо молодість дає отой п’янкий смак самовпевненості та всемогутності. Чи варто було так реагувати на відверто немудрі слова юного держслужбовця, який тільки-но підніс ніжку на драбинку кар’єрного росту? Напевно, ні. Чи треба було з піною в роті до знемоги переконувати істоту, яка дбає лише за власні фізіологічні процеси, а наймилішим вважає шарудіння цупких банкнот благородного ніжно-смарагдового кольору, які в побуті ми сором’язливо кличемо «умовними одиницями»? Однозначно, ні. Чи була відповідь моя ТОЛЕРАНТНОЮ? Очевидно, ні. Шкодую я про це? А дзуськи!
Якби такий мікродіалог трапився мені на даному етапі мого розвитку, я б по-материнськи надіслала Сашку покликання на добрий онлайн-словник мови нащадків войовничих бритів та англосаксів, і, можливо, на одного совісного (хоча б в лінгвістичному плані) стало б у цьому світі більше…
Вдячна Всеосвіті за марафон толерантності.
