То падала, то знову далі йшла,
То віру і надію геть втрачала.
Сама дивуюсь, як я так могла,
Коли хотілось плакати - мовчала.
То я губила, то знаходила не раз,
То сила мене зовсім покидала.
Не знаю, як я після тих образ,
Мирилася з усім і пробачала...
То вверх лечу, то кочуся униз,
То щастя, то біда в життя ввірветься...
Живу й не знаю, на який ''сюрприз''
Мене чекає день, що ''завтра'' зветься.
© Людмила Степанишена
