Сидить на вулиці жебрак.
Хто кине гроші, хто — мідяк.
А хтось презирливо промовить:
“І як же ж ти дійшов до цього?!”
Часу почути відповідь не мають,
На жебрака уваги не звертають.
Тому цим людям досі невтямки,
Чому в лахміття взувся цей старий.
Він добре знає, що таке біда.
І крихти хліба, які впали зі стола,
Ніколи він не викине в сміття,
Бо знає: у них також є ціна.
Аж він сидів тут не завжди.
І він багатий був колись.
У нього шрами є свої,
І сивина ховає біль страшний.
Своє багатство він роздав усім,
Кого любив, з ким просто говорив;
Кого зустрів раптово на дорозі,
Всім, хто стояв з проханням на порозі.
Він свято вірив (вірить і донині),
Що доброта його, безмірна, щира,
Що від душі, — так необхідна людям.
Стражденні — вони завжди і повсюди.
Всі ті, хто двері серця зачиняли,
Його віддачею стократ користувались.
І доброту його сприймали за наївність;
Їм недалекістю здавалася відкритість.
Хтось недотепою називав,
А хтось “невдаха”,
І багатіли від добра
Його тим часом.
Цурались всюди, бо жебрак,
(Хто б він не був: старий, юнак),
Його одразу не впізнаєш,
Його лиш серцем відчуваєш.
О, скільки серед нас тих бідняків,
Що зачерствілість вивертають і назовні,
Без сорому несуть її у світ,
Чужу біду обходять стороною.
Усі ми жебраки, як в душах пусто.
Коли байдужість очі застилає.
І серце наміцно від інших зачиняє.
Усі ми жебраки, як пусто в душах...
