Свята зимові, всі радіють навкруги,
А у моїй душі чомусь так сумно-сумно...
Неначе її взяли в ланцюги,
І тихо на шматочки рвуть бездумно...
Знайомі пишуть: ''Їдемо в село,
Бабуся з дідусем там нас чекає!..''
І в мене теж таке колись було,
Давно було... Та вже тепер немає!
Немає та й не буде вже повік!
Стоїть порожня на горбочку хата,
І не збирається у ній тепер ніхто, не перший рік...
Гірка і непоправна для нас втрата.
Я дуже добре пам'ятаю, як давно -
Різдво, мороз і снігу по коліна,
Та байдуже - з'їжджались всеодно,
Велика в нас КОЛИСЬ була родина!
Дідусь столи один до одного складав,
Замість стільців - зручні широкі лави.
І рідних у віконце виглядав,
Та з задоволенням робив всі хатні справи!
А бабця готувала все в печі,
Любов і душу в кожну страву свою клала!
Й напередодні готувалась, і вночі,
Напевно, спати й зовсім не лягала.
А потім цілий вечір за столом
Про все на світі дружньо розмовляли!
Від спогадів тих віє до цих пір теплом,
І відчуття - неначе я там вчора побувала!
Запам'ятаю ті часи на все життя,
Вони безцінні, що й тут говорити!
Немає тим рокам вже вороття,
А так хотілось би хоч раз ще повторити!
© Людмила Степанишена
