Стилістичні особливості українського народно-сценічного танцю за регіональним розмежуванням.
Вступ
Український народ здавна славився своїм особивим та неповторним народним мистецтвом.Кожна визначна подія в житті громади чи сім’ї супроводжувалась музикою,піснею і танцем. Танець – мистецтво, що існує в часі й просторі. Український танець займає значне місце серед культурних надбань нашого народу. Широка популярність українського танцю в нашій країні та за кордоном пояснюється невичерпним багатством тем і сюжетів.В танцювальних образах розкривається національний характер народу
( життєрадісність, щирість,тонкий і м’який народний гумор), відображаються явища, взяті безпосередньо з його побуту та праці, рідна природа тощо.Наявність яскравих побутових рис і особливостей, поєднаних з віртуозною технікою, надає українському танцю своєрідного колориту.
Танцювальна культура українців надзвичайно багата жанрами, стилями, ритмомелодикою. Кожен регіон має свої стилістичні особливості ,які віками формувалися на грунті георафічних , геополітичних , суспільно-економічних та культурних факторів.
Серед дослідників стилістичних особливостей українського народного танцю за регіональним розмежуванняим можна назвати В.Верховинця,А.Гуменюка,
А. Нагачевського (Канада), Р. Гарасимчука, А. Богорода, В. Купленика та ін.
Звісно,що сучасна українська народна хореографія –це вже синтетичне мистецтво,що увібрало в себе основні характерні особивості українського фольклорного та сучасного народно-сценічного танців.Найвпливовіші постаті в розвиткові українського народно-сценічно танцю із збереженням регіональних стилістичних особливостей являються П.Вірський,Я.Чуперчук,Є.Зайцев,М.Вантух,А.Коротков,О.Гомон,В.Ковтун,Г.Клоков та ін.
У сучасних умовах глобалізації, транснаціоналізації, нівелювання особливостей традиційної культури, необхідно сприяти збереженню та розвитку надбань українців. Тому важливою складовою відродження традицій є проблема національного виховання, самоідентифікації, усвідомлення унікальності та неповторності духовних надбань свого етносу. «Національне виховання,-писала українська громадська ,культурно-освітня діячка,педагог Софія Русова,-забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти,коли її творчі сили не будуть покалічені,а,значить,дадуть нові оригінальні,самобутні скарби задля вселюдного поступу:воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів…».Та оскільки людина народжується і живе в конкретному середовищі,що вирізняється серед інших своєю мовою,культурою,звичаями,вона мусить розуміти особливість та неповторність свого народу,нації,етносу. «Бо,-за словами відомого українського педагога Г.Ващенка,-народ тільки тоді розвине національну зрілість,коли,не втрачаючи своєї національної самозосередженності,спиратиметься на загальнолюдські духовні цінності»
Людина,що вважає себе особистістю,професіоналом своєї справи,безперечно повинна постійно професійно розвиватись та вдосконалюватись.
Тим більше це стосується моєї роботи.Бо не знаючи факторів творення і розвитку стилістики народного танцю ,ти ніколи не зможеш створити( разом з вихованцями) насправді цікавий і достовірний хореографічний твір.
Готуючись до уроку з елементів народно- сценічного танцю чи до постановочної роботи,я не обмежуюсь тільки тими знаннями,що є в моєму професійному багажі. Бо народне танцювальне мистецтво-дуже цікаве,неоднорідне,різнобарвне та неповторне.
Особливо це стосується нашого рідного,відомого на весь світ, українського хореографічного мистецтва.
Вивчаись різні джерела
-з народної хореографії(К.Василенка “Лексика українського народно-сценічного танцю”, «Золоті зерна»,А.Гуменюка «Українські народні танці», В.Верховинця « Теорія українського народного танцю», В.Годовського « Народне танцювальне мистецтво України») ;
-народно-сценічного танцю(Є.Зайцева « Основи народно-сценічного танцю»,Ф.Лопухова « Народносценічний танець») ;
-інтерактивеі джерела(відомості з історії ,побуту та умов життя українського народу ,розвитку стилістичних особивостей різних регіонів нашої країни).
Танцювальна культура українців надзвичайно багата жанрами, стилями, ритмомелодикою.
Кожен регіон має свої стилістичні особливості ,які віками формувалися на грунті таких факторів:
- географічному та кліматичному (особливості місцевості) ,
-геополітичному (вплив інших країн на творення державності) ,
- суспільно-економічному (побут та економічні відносини),
- культурному (симбіоз культур сусідніх країн).
Сьогодні актуальним являється наукове осмислення стилістичних особивостей українського народного танцю за регіональним розмежуванням.
Об’єкт дослідження – український народний танець.
Предмет дослідження- формування стилістичних особливостей українського народного танцю.
Головна ідея досвіду- залучення вихованців до загально національних та культурних цінностей рідної країни; популяризація українського народно-сценічного танцю.
Мета досвіду - теоретичне узагальнення стилістичних особливостей українського народного танцю за регіональним розмежуванням.
Згідно мети постають наступні завдання:
1).на основі теоретичного узагальнення психолого-педагогічної та історико-етнічної літератури визначити шляхи формування стилістичних собивостей українського народного танцю;
2).виявити зв’язок українського народного та народно- сценічного танцю;
3).конкретизувати сутність понять досвіду роботи,а саме:«танець»;
«народний танець»;«народно-сценічний танець»; «український народно сценічний танець»;«стилістичні особливості»;«регіональне розмежування».
4).впровадити в практичну роботу стилістичні особливості українського народно- сценічного танцю.
Робота складається зі вступу,двох розділів,висновків,списку використаних джерел та додатків.
В першому розділі нашого дослідження визначаються основні шляхи формування та розвитку українського народного та народно-сценічного танцю.
Розділ 1
Теоретико-методичні основи формування стилістичних собивостей українського народно-сценічного танцю.
Народний танець. Шляхи його розвитку.
Танець — один із найдавніших видів народної творчості, що виявляється в ритмічних рухах під музику чи спів. Як і всі інші види мистецтва,танець відображає дійсність,що нас оточує,розкриває навколишнє життя в усіх його проявах.Специфіка танцю як виду мистецтва,полягає в тому,що виразним його засобом є пластичний рух тіла людини,пози,жести тощо.
Народний танець (фольклорний -від « folk-lore»- «народне знання») — це танець, який побутує у своєму природному середовищі і має певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо.
Ще в сиву давнину люди виражали радість, смуток та інші емоційні переживання не тільки вигуками,але й стрибками, різноманітними рухами,жестами.Ідучи на полювання,люди наслідували рухів різних звірів,птахів. Це були перші танці,що поступово ставали обрядовими,тобто такими,які супроводжували кожен вихід на полювання і повернення з нього.
Поступово все більше різних почуттів стали відображуватися в танцях.Люди привносили до них жарти,гумор,сатирику.Згодом з’явилися танці,в яких відображалися не тільки ті чи інші види діяльності людини,а й певні риси їхнього характеру.
У кожного народу є дуже багато різноманітних танців,тому закономірно випливає питання що вплинуло на формування танцю в окремих народів?
Чому грузини танцюють на підігнутих пальцях,а узбеки акцентують увагу на рухах рук?Чому росіяни використовують в танці дрібушки,а українці стрибки і присядки?На це перед усім впливає географічне розташування,тобто місцевість,де проживає той чи інший народ.
Живучи у горах,кавказькі народи змушені були носити взуття з м’якою підошвою,щоб не було слизько на гірських стежках.Це сприяло виникненню танців на підігнутих пальцях у чоловіків.Спостерігаючи,як літають та кружляють над проваллям орли,ці народи перенесли у танець рухи крил орла.
Мешканці степів,які живуть на рівнинах і мають справу з кіньми,почали імітувати в танцях їзду на них.
Хлібороби України,працюючи на полях ,де потрібно було часто присідати,
перенесли у танці рухи у вигляді різноманітних присядок.
Збираючи бавовну,де потрібна була спритність рук,особливо кистей,узбеки та інші центрально-азійські народи значну увагу в танцях приділяють рухам рук.
Звідси висновок,що й праця також знайшла своє відображення в танцях.
Багато народних танців пов’язано з трудовим процесом:білоруський танець «Бульба»,українські-«Лісоруби», «Косарі»,»Шевчики»,литовський танець «Млин» тощо.
Південне небо,теплий клімат,легка одежа сприяли створенню яскравої «Тарантели», «Жоку», «Молдовеняски»,а суворий клімат,важка та громіздка одежа –дуже стриманого і статичного танцю народів півночі.Отже кліматичні умови життя також вплинули на формування народних танців.
Танець в усі часи супроводжував народ і в радості, і в горі.Люди танцювали,коли народжувалась дитина,на весіллі,коли йшли у бій,на похоронах.В Іспанії колись навколо померлого танцювали зі свічками,а в гуцулів також був звичай забавлятись і танцювати біля померлого,ніби радіючи,що він народжується для нового життя.
У народних танцях відображались і війскові мотиви.Так,у грузинському танці «Хорумі» ,українських танцях «Аркан», « Опришки», «Запорожці», «Гопак» та інших демонструвалась сила,твердий чоловічий характер,воля,розум та непохитність.
Народний танець тісно пов’заний з народною музикою та іншими видами народного мистецтва.З давніх давен він був невід’ємною складовою народних свят і обрядів(веснянки,купальські ігри,масляничні ігри та інш.).У старовинних народних святах та обрядах беруть початок хороводи.
Щодо характеру виконання,народні танці дуже різноманітні: швидкі і повільні,масові і групові,парні і сольні.Виконання народних танців у побуті найчастіше супроводжується грою на національних музичних інструментах.Велику роль для виконання народних танців відіграють національні костюми.
Всі ці зальні аспекти розвитку народної хореографії ціком відповідають розвиткові української народної хореографії через вплив історичних,геопоітичних,географічних та кліматичних факторів.
1.2. Зв’язок українського народного та народно- сценічного танцю.
Слід розрізняти суто народний( чи фольклорний) танець і народно-сценічний танець.
Народний танець (фольклорний -від « folk-lore»- «народне знання») — це танець, який побутує у своєму природному середовищі і має певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо.
Народно- сценічний танець-це художній твір, який опрацював балетмейстер. Це танець,що побудований за сценічними та драматургічними законами.
Народно- сценічний танець,джерелом якого є народна творчість,пройшов довгий і складний шлях розвитку.Опрацьований балетмейстером,він набуває надзвичайно багатої палітри виразних засобів,які вимагають від танцюриста віртуозної техніки виконання із збереженням водночас національних особивостей танцю.
Народні(фольклорні) й народно-сценічні танці мають як спільні, так і відмінні риси.Народний танець — це експромт,це стихійний вияв почуттів, настрою, емоцій і виконується передусім для себе, а потім - для глядача (товариства, гурту, громади). Народно-сценічний танець- це результат процесу співтворчості балетмейстера та виконавців, призначений насамперед для показу глядачеві і виключає елементи експромту.
Безперечно, що українська народна хореографія завжди була тим невичерпним джерелом, яке живило професійне мистецтво. Український народний танець,як і інші види народної творчості,розвивався впродовж всієї історії українського народу,збагачуючись новим змістом і своєрідними засобами виразності.У ньому знайшли відображення радість творчої праці,героїка боротьби,завзяття,гумор та інші риси притаманні українському національному характеру.
Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, які одну руку кладуть на татію, а другу заводять за голову. Такі рухи зустрічаються і в сучасних танцях. Зображення танцюристів і музикантів є на фресках Софійського собору в Кисні (XI ст.). На думку деяких дослідників, срібні фігурки чоловічків з Мартинівського скарбу (IV ст.) передають один із танцювальних рухів: напівприсядку з розставленими широко ногами і покладеними на стегна руками. Зараження танців знаходимо і в багатьох мініатюрах зі стародавніх літописів. Ритуальні танці ще й нині побутують у деяких регіонах України, наприклад, гуцульські танці "Кругляк" і "Освячення зерна", які подібні за своєю символікою.
В.Верховинець, видатний український фольклорист, етнограф й хореограф, зазначав, що українське хореографічне мистецтво має вивчати народний танець «…з його мальовничими фігурами й широкою, нічим не обмеженою фантазією думок», який «…перейнятий духом веселих танцювальних пісень, повних кипучості, енергії, бадьорості та невимушеної щирої розваги справжнього народного життя». В.Верховинець підкреслює що народні танці наповнюють душу естетичним задоволенням, мають свою особливу мову, яка завжди свіжа, нова і мила. Мистецтво, яке не впливає на почуття глядача, постає лише як його технічне відображення. Справжній твір митця не залишає байдужими своїх глядачів. Факти свідчать що для створення оригінальних хореографічних творів треба опанувати достеменний, створений і відібраний багатьма поколіннями, фольклорний матеріал, а для вражаючого сприйняття образу твору необхідне талановите і професійне його трактування де естетика і стиль були б притаманні добрим смакам сучасників. Збереження національної ідентичності, традицій, багатства зразків народної творчості, потяг до художнього піднесення в розкритті образів притаманні творчості В.Верховинця, П.Вірського і іншим справжнім митцям, які створюють оригінальні національні твори не копіюючи один одного а розкриваючи в них все нові грані. Найголовніше в цих творах – духовна атмосфера, яка сприяє впливу на почуття глядачів, їх духовний світ. Ця нематеріальна культурна спадщина найбільш вразлива тому що не має якісної фіксації і один і той самий хореографічний твір відтворений виконавцями на сцені силою їх таланту, залишається неповторним. Саме в культурі різні народи являють себе світові, входять до світового духовного простору. Народна творчість є невід’ємною частиною життя будь якого етносу, сприяє національній самоіндентифікації, національному самоствердженню. Грунтуючись на дослідженнях мистецтвознавства, етнографії і фольклористики К.Василенко, А.Гуменюк та ін. , можна стверджувати, що єдиним джерелом виникнення різноманітних видів мистецтва, зокрема, музики, вокальної й інструментальної, танцю та ін. - була синкретична народна творчість. Особливо обрядові й трудові пісні, веснянки, купальські та весільні – збереглися з іграми, танцями, хороводами, піснями. Важливою є думка А.Гуменюка, що первинно сформувалася група танців, ігор, обрядів, що виконувались під вокальний супровід, пісню. Інструментальний супровід з’явився пізніше.
Проблеми вдосконалення естетичного виховання танцюристів та хореографічної фахової освіти знаходяться у нерозривному зв’язку з науковим обгрунтуванням психолого-педагогічних аспектів роботи балетмейстера та його мистецької творчої діяльності. Серед питань творчого зростання хореографа особливе місце посідає питання лексики танцю, у даному випадку лексики українського народного танцю. Наукове дослідження лексики народного українського танцю, її регіональних особливостей, порівняльна характеристика, опис, врешті навіть запис автентичної лексики обрядових та інших народних танців у певному регіоні – це не лише актуальне мистецтвознавче завдання, не лише фіксація знайденого, а й творча переробка величезного за своїм образним мистецьким змістом матеріалу.Кім Василенко у своїй фундаментальній праці “Лексика українського народно-сценічного танцю” підкреслює, що у хореографічному мистецтві основним матеріалом для створення образу є лексика танцю, причому її образність залежить не лише від її якостей, а від ідейного змісту, асоціативного ряду, вираженого за допомогою зримих засобів – рухів, поз, жестів, тощо( Василенко К. Ю. «Лексика українського народно-сценічного»).Мистецтвознавче дослідження лексики українського танцю не зводиться до фіксації та порівняльного аналізу формальних ознак лексики залежно від регіональних особливостей, культурно-історичних та соціально-економічних умов життя народу, а вимагає більш глибокого вивчення ідейно-естетичного змісту хореографічних образів народного танцю.
1.3.Класифікація українських народних танців.
Танці,що побутують в Україні,можна поділити на три основні жанри:танці хороводного жанру,сюжетні та побутові танці.
Хороводи-один з найдавніших видів народного танцювального мистецтва.
Виконання їх пов’язувалось колись із обрядовими діями,традиційною зустріччю весни(весняний цикл танців),відзначення літа(купальський цикл танців),зустріччю осені(весільні танці) та зими(різдв’яні та масяничні танці).Найбільш поширеними були «Веснянки» ,«Гаївки», танки,танки-ігри. Всі вони були історично об’єднані в хороводи. Нині хороводи втратили своє обрядове значення.Проте міцно увійшли в репертуар професійних і самодіяльних виконавських колективів.
В свою чергу хороводи поділяються на 3 підгрупи:
1).хороводи,в яких відображено трудові процеси(«А ми просо сіяли», «Мак»);
2).хороводи,де відбито родино-побутові відносини( «Ой,гілля-гілочки», «Добрий вечір,дівчино»);
3).хороводи,пов’язані з порами року та обрядовими святами в Україні(«Веснянка», «Гаївка», «Перепілка».»Маренна», «Метелиця»).
Сюжетні танці. Цей жанр танцювального мистецтва виник пізніше,ніж хороводи.
В сюжетних танцях засобами народної хореографії відображаються конкретні явища з навколишнього життя і природи.Назва танцю визначається його змістом.
В свою чергу всі сюжетні танці поділяються на 5 підгруп:
1).основна тематика-праця( «Шевчик», «Коваль», «Косар», «Лісоруби», «Льон», «Рукодільниці» та інш.);
2).основна тематика-героїка( «Аркан», «Опришки», «Запорізьки козаки» та інш.);
3).основа-народний побут(«Горлиця» , «Ярмарок», «Волинянка»,»Катерина», «Чумацькі радощі» та інш.);
4).основа- зображення знарядь праці та явищ природи(«Віз», «Зіронька», «Гонивітер» , « Хміль»та інш.);
5).основна тематика-звичаї птахів і тварин(«Гусак», «Козлик», «Бичок» та інш.).
Якщо в хороводах зміст танцю розкривається текстом пісні,то в сюжетних танцях за допомогою хореографічних засобів виразності(різноманітна лексика українського народного та народно-сценічного танцю) та виразної музики .
Ті ж самі принципи відносяться і до так званих героїчних сюжетних танців (« Аркан», «Опришки» та інш.).,в яких відображаються найкращі риси українських чоловіків: відвага,героїзм,сила,мужність.
Часто в сюжетних танцях використовується різноманітний реквізит:сопілка,люлька,топірець,списи,шаблі,пояси,патронажи,постоли,
сумки,тобівки та інш.
Сюжетні танці художньо найдосконаліші щодо тематики та засобів відтворення образу і характеру персонажів.В сучасній українській народно-сценічній хореографії саме сюжетні танці займають найпочесніше місце серед інших видів,як злиття танцювального,музичного та театрального мистецтва. Українська народно сценічна хореографія має такі колоритні зразки сюжетних танців,як «Чумацькі радості», «Подоляночка», «Кукли», «Рукодільниці» П.Вірського, «Весілля» К.Василенка, «Поліські льонарі» В.Починка, «Ніжинські огірки» О.Ревуна.
Побутові танці. Побутові танці беруть свій початок у хороводах.Цей жанр найстаріший і є основою і особливістю української народної хореографії.
В побутових танцях відображаються істотні,значущі риси характеру українського народу:волелюбність,героїзм,завзяття,винахідливість,
дотепність,нестримна веселість,гостинність,дружелюбність тощо.
Ці танці супроводжуються мелодіями дуже різноманітними за характером та ідейно-емоційним змістом,значна частина яких виконується в народі як самостійна інструментальна п’єса.
Побутові танці були невід’ємною частиною щоденного життя українського народу.Їх виконували на масових вечорницях,весіллях,гуянках та інш.
На основі спільних стилістичних особивостей та музичного супроводу їх можна поділити на 3 підгрупи:
1). «Метелиця», «Гопак», «Козачок», «Тропак»;
2). «Коломийка», «Гуцулка», «Верховина»;
3). «Полька», «Кадриль».
В побутових танцях народ зовсім відмовився від тексту,залишивши лише окремі вигуки в кульмінаційний момент танцю.
Побутові танці дуже різноманітні щодо хореографічного малюнку.Проте всі вони в своїй основі побудовані на спільних танцювальних рухах: «перемінний крок», «тинки», «присядки», «вихилясники», «голубці», «притупи» тощо.
Всі відомі танцювальні рухи та їх варіанти-це наслідок багатовікової народної практики в галузі мистецтва танцю.Сплетіння цих рухів та їх логічна послідовність в загальній композиції танцю утворює своєрідний хореографічний малюнок.Для кожного з побутових танців він різний.
Метелиця. Зміст танцю передається активною динамікою рухів,швидкою зміною фігур і різноманітними кружіннями,що ніби відтворюють хуртовину-метелицю.
У хореографічному відношенні цей танець ще не втратив зв’язок з хороводами.Раніе метелиця супроводжуваася піснею,яку виконували самі танцюристьи. Пізніе пісню почали виконувати в інструментальному супроводі,нерідко- у супроводі «троїсті музики».Коли кінчали співати пісню,продовжували грати на інструментах.
Тепер вокальну мелодію метелиці виконують суто на інструментах.В зв’з цим мелодії метеиці зазнали ряд ладово-інтонаційних та ритмічних змін,які значно полибюють ідейно емоційний зміст танцю.Жвав мелодія танцю метелиця передає характер цього природного явища.
Гопак. Назва цього танцю походить від вигуку «гоп!».Танець в основному імпровізаційний.В народі танцюваи так,щоб один одному не заважати.У цьому відношенні гопак наадує польську мазурку.
В танці виконуються стрибки,присядки,різноманітні примхливі кружляння.
Ці та інші танцювальні рухи танцюристи намагаються виконати якнайкраще,і між ними ніби виникає своєрідне змагання,аналогічне до російского «перепясу».
В минулому гопак виконувався тільки чоловіками і,поряд з метелицею,був одним з улюбленних танців запорізьких козаків.Тепер цей танець виконують і чоловіки,і жінки разом. Поряд з цим гопак може виконуватись одним(обов’язково чоловіком),двома,трьома і більше танцюристами. Зрозуміло,що основна роль в гопаці належить чоловікам.
В народно-сценічному танці опак має композиційну структуру,яка складається з окремих танцювальних фігур. В чергуванні цих фігур все підпорядковане тому,щоб зобразити в танці героїку,силу,мужність тощо.
Козачок. Походження назви цього танцю пов’язане з життям воїнів-козаків. На відміну від гопаків ,козачки танцюють в дуже швидкому темпі. Трапляються козачки,яким передує дуже повільний вступ,ліричного характеру. Цей вступ тільки підкреслює вогняний характер танцю. Виконання танцювальних рухів відзначається бісерною технікою. «Доріжки», «тинки», «вихилясники», «вірьовочка», «присядки», «голубці», «зірочки», «ланцюжки» та інші танцювальні рухи,використані у загальній композиції козачка,вихорем проносяться перед глядачем. Живе сплетіння їх в окремих фігурах утворює візерунчастий хореографічний малюнок танцю.
В козачку,як і в гопаку,дуже поширене змагання між окремими виконавцями та іх групами. Загальна композиція козачка має свої давні традиції щодо послідовного чергування окремих фігур,їх повторень тощо. В цьому відношенні козачок відрізняється від гопака ,який передбачає імпровізаційність у виконанні.
Козачка раніше виконував один танцюрист-хлопець,або пара(дівчина і хлопець). Тепер це масовий танець,у виконанні якого основна роль належить жіночій групі.
Коломийка. На відміну від інших українських народних танців, коломийка зберігась до останього часу як пісня,інструментальна п’єса і танець.Дуже часто всі ці різновиди коломийок об’єднують в одне ціе:під спів хору в супроводі оркестру танцюють коломийку. Отже,коломийка є однією з форм синтетичності народної творчості.Коломийка-танець відзначається багатством танцювальних рухів,барвистістю хореографічного малюнка,жвавим темпом виконання,вражає глядача яскравим колоритом. Коломийка є дуже цікавим танцем. Вона відзначається багатством танцювальних рухів,вражає глядача яскравим оригінальним колоритом,властивим народу Західної України. Коломийки відзначаються жвавим темпом виконання,бадьорим настроєм і яскравістю оригінального хореографічного малюнку. Деякі дослідники вважають,що назва цього танцю походить від слова «коло».
Гуцулка і верховина - в музичному відношенні є варіантами коломийок.
Проте верховина,на відміну від коломийок і гуцулок, починається з широкого та ліричного за характером вступу у розмірі 6/8 або 3/4. Далі йде звичайна мелодія коломийки.
Гуцулку танцюють парами,вперед виконуючи всі чотири рухи (тропака,гайдука,голубці,кружляння парами). У хореографічному відношенні гуцулка відрізняється від коломийки тим,що друга частина її має назву козачка .Козачок є грунтом, на якому виріс танець гуцулка.
Полька. Хореографія польки буває дуже простою (складається з 2-х танцювальних фігур).Полька- танець сценічного типу створюється на основі українських народних польок з безлічі фігур(до 12-ти). В ній ускладнюється хореографічний маюнок, додаються елементи сюжетності. В них застосовуються принципи змагання(перепляс) між групами виконавців або пар. Це надає танцю сучасного колориту.
Мелодії польок емоційно виразні і дуже різноманітні за змістом. Багато з них мають конкретну назву: «Тетяна», «Військова», «Соловейко» та інш.
Кадриль. Як і полька широко побутує в Україні. Вона складається з багатьох фігур (до 12-ти) і відзначається різними за характером варіантами основної теми,хореографічними варіантами танцю. Музичний матеріал кадрилі,в більшості становлять пісенні мелодії( «Ой,не ходи,Грицю», «Баламуте»та інш.) в інструментальному викладі, а також мелодії польки тощо.
Отже,основні танці,що виникли в період формування української нації,такі:козачки,гопаки,хороводи,метелиці,коломийки,гуцулки,верховини,
поьки,кадрилі,ряд сюжетних танців( «Мак», «Коваль». «Лісоруби» та інш.). Вони в сукупності становлять грунт української народно- сценічної хореографії. Ті рухи,що використовувались в композиціях вище названих танців,пізніше почали зустрічатися в танцях інших жанрів,підкреслюючи тим самим їхню національну приналежність,стилістичну особливість і сприяли розвиткові українського хореографічного мистецтва.
Розділ 2
Впровадження в практичну роботу стилістичних особивостей українського народного танцю.
2.1. Стилістичні особливості українського народно-сценічного танцю за регіональним розмежуванням.
Стилістичні особливості (танцю) -це сукупність ознак,якостей,що характеризують його як індивідуальне,неповторне,цілісне.
Регіональний — що відноситься до якої-небудь певної території, яка відрізняється від інших територій за низкою ознак і що володіє деякою цілісністю, взаємозв'язаністю складових її елементів.
Регіональне розмежування -це певний територіальний розподіл.
Стилістичні умови того чи іншого виду народного мистецтва формуються залежно від характеру праці,побутових умов,в яких живуть люди того чи іншого регіону,а також від суспільно-економічних та культурних взаємозв’язків сусідніх народів.На формування стилістичних особивостей народного танцюваьноо мистецтва помітно впиває географічний та кліматичний фактор.
Вплив угорського, румунського, молдавського фольклору відзначається на рухах закарпатських танців, які відрізняються від класики танців Волині, Львівщини, де в її структурі бачимо елементи польського танцю; у танцях північно-східних районів Сумщини відчувається вплив російської народної хореографії, а в південно-західних — на Одещині — молдавської тощо. Як правило, той чи інший рух не запозичується цілком. Найчастіше окремі його елементи, поєднуючись із суто українськими рухами, дають нові «па». Локальні танцювальні « па» надзвичайно збагачують народну лексику. До них належать гуцульські, лемківські, бойківські, волинські, подільські, поліські, деякі специфічні буковинські рухи та ходи: синкоповані комбіновані ходи на каблук, припадання з підскоком і викиданням поперемінно ніг, комбіновані сплески по стегну, свердло з винесенням ніг у повітря, синкопована підкуйка з свердлом; вибиванець буковинський із зміною ніг, просування на ліктях і носках ніг, плетена доріжка з перекиданням ніг, різноманітні дрібушечки, чосанки, тропітки, гайдуки. До речі, виконання цих рухів потребує і своєрідних положень рук, корпуса, голови.
Зупинемось на п’яти основних регіонах України.
І локальний регіон України.
Це так званий « степовий» регіон- центральна Україна. До його скаду входять: Полтавська,Київська,Черкаська,Кіроворадська,Дніпропетровська,Сумська
області,західна частина Харковської області,північно-східна частина
Житомирської обасті та східні регіони Вінницької області.
У цьому районі побутують всі жанри українських народних танців.Це веснянки,гайвки-з хороводів,гопак,козачок,полька,метелиця,кадриль- з побутових, «Шевчик», «Бондар», «Коваль»- з сюжетних. Вони відображають найхарактерніші риси українського народного танцювального мистецтва.Саме тому вони становять основу української народної хореографії.Рухи танців цього регіону відзначаються пластичною округлістю,що великою мірою залежить від характеру використання рук,корпуса і голови.
Неабияку роль у танцях цього регійону відіграють одяг,взуття,головні убори і прикраси,а також окремі предмети танцювального реквізиту,народні музичні інструменти,гарапники,шаблі,бунчуки тощо.
Жіночий одяг скадається з вишитої сорочки,плахти,передниці(фартуха,
запаски),пояса,корсета.З головних уборів та прикрас слід відзначити насамперед стрічки,вінки,а в заміжних жінок-очіпки та хустки.З прикрас найбільш поширене намисто.Взуття-здебільшого червоні ,зелені,жовті чобітки.Дуже часто з орнаментом на закаблуках,які виготовяють з мідних цвяхів.
Чоловічий одяг у цьому регіоні складається із вишитої сорочки,шаровар,
пояса(кушака).Іноді літні чоловіки одягались в свитку та чумарку.Взуття-червоні та чорні чоботи,на голові-висока смушева шапка.Прикраси у чоловічому вбранні не використовують.У чоловічих танцювальних партіях обігруються в основному чоботи,під час виконання присядок ударяють рукою по хаяві чи підошві.
ІІ локальний регіон України.
Це так званий «гірський» регіон-Карпати.Він дуже відрізняється від попередньо згаданого регіону за своїми своєрідними стилістичними особливостями танців.
Сюди входять Закарпатська,Чернівецька,Івано-Франківська,південа частина Львівської,Тернопільської та Хмельницької областей.
Рельєф регіону в основному гористий,в зв’язку з чим побут людей,умови життя та характер їх праці відрізняється від тих жзе чинників в центральній частині.
Все це відповідним чином відбилось на танцювальному мистецтві.В танцях гірського регіону,а особливо в Прикарпатті та південному Поділлі,танцювальні рухи відрізняються різькою зміною положень ніг,рук,корпусу,голови,що надає їм характерної своєрідності.Під час танцю вживаються вигуки,слова,речення,навіть діалоги,які не тільки впливають на зміну танцювальної фігури,а й посилюють емоційний тонус виконання.Взагаі танцювальні рухи цього регіону виконуються дрібншіе,граціозніше,з меншим просуванням у просторі,з великою кількістю різноманітних обертів та круток.
Стилістичну різницю між танцями степового та гірського регіонів України легко помітити,порівнявши, наприклад,сюжетні танці «Шевчик» з «Опришками», побутові -«Гопак» з «Коломийкою».
Значні відмінності спостерігаються і в одязі мешканців цього регіону.Жінки тут замість плахти одягали дві запаски або горбатку(бойки,лемки -широку спідницю),замість корсетки-кептар,замість чобіт-постоли.
Значно різноманітніші тут головні убори і прикраси.Поряд з вінками використовують чільця,поряд з намистом-силянки,ґердани тощо.Охоче одягали тайстри.
Чоловічий одяг скадався з вишитої сорочки,вузьких або широких штанів,вишитих примхливими візерунками кептарів і сардаків,а також широкого ремінного пояса(череса),оздобленного різними прикрасами.
Взуття-постоли,на голові-крисаня,уквітчана жмутком різнобарвного пір’я.
У зимовому одязі гуцули використовують шапку-рогатівку.Танцюристи гірського регіону захоплюються прикрасами.Вони охоче використовують у танцях реквізит,зокрема-тайстри,порошниці,тобівки,різноманітні музичні інструменти(сопілки,флояри,трембіти,дримби і скрипки).
Під час танцю одяг не обігрується.Проте вилике значення тут має використання реквізиту,особливо топірця.На танцювальне мистецтво цього регіону помітно впинув угорський,словацький,молдавський і ,особиво румунський танцювальний фольклор.
В цьому регіоні широко побутують такі танці,як «Аркан», «Опришки»,Гуцулки», «Коомийки», «Верховини»,а також різні обрядові хороводи.
ІІІ локальний регіон України.
Це Волинь,Полісся та північна Галичина-тобто Волинська,Рівненська області,північна частина Львівської області та більша частина Житомирської області.Сюди ж належать західні та північні райони Київської обасті.
Крім хороводів, козачків,гопачків,коломийок і ряду інших танців ,тут побутують характерні танці властиві тільки для цього регіону,такі як,наприклад «Крутях» та «Волинянка».
Дівчата в цьому регіоні танцюють більш м’яко та пластично,підкреслюючи риси свого характеру.
Однак,у стилістичному аспекті,танці цього регіону більш строкаті,адже наближаються за своїм характером до центрального регіону України,увібрави в себе його танцювальну культуру.До того ж тут помітний вплив польського та білоруського хореографічного фольклору.Так,наприклад в танці «Сокальський козак» дуже помітний впив польського танцю.Взааі,в цьому регіоні дуже розповсюджені різноманітні польки,кадрилі,козачки та коломийки.
Для одягу жінок характерні головні убори- білі хустки, які пов'язувалися на зразок найдавніших наміток. Сорочка зроблена домотканого полотна з виложистим коміром «Кусан». Побутували вовняні саморобні спідниці — літники, андараки (останні — на межі з Білоруссю), які мали яскравий орнамент у вигляді клітин або смуг.
Чоловічі головні убори — повстяні шоломи, або смушкові шапки, які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття — личаків, які носили і чоловіки, і жінки.
ІV локальний регіон України.
Це територія Тернопільської,Хмельницької,Вінницікої,Одеської та Миколаївської областей.
Багато танців існує на Побужжі,менше -на Вінниччині і мало-на Одещині та у південних районах Миколаївщини.
Тут поширені різні танці,особиво гопаки,козачки,метелиці,коломийки і танці,що характерні для Гуцульщини. Але вже у Вінницькій області можна побачити російські танеці- «камаринську»та «бариню».
Жінки одягали традиційні поликові сорочки з пухликами та стоячим широкий комір,що був густо зібраний у дрібні зморшки, які оторочували тоненьким рубчиком. Нижню частину полика по низу прикрашали хрестиковою вишивкою геометрично-рослинного орнаменту, виконаного переважно червоними, а також чорними, синіми та жовтими нитками. Способи оздоблення жіночих сорочок вишиванок Одещини та Побужжі яскраво виявляють впливи східноподільських, молдавських та румунських прийомів декорування.
Поясним одягом жінок слугували на щодень одноплатові незшиті лерги з чорного домотканого сукна, а на свята узорноткані двоплатові незшиті плахти. В районах Одещини й Нижнього Подніпров'я широкі спідниці декорували по низу традиційним прийомом нашиття плисових або оксамитових смуг чорного кольору, а низ підбивали вовняною тасьмою темних кольорів з випущеною бахромою-"щіточкою" .
Поверх плахт вдягали запаску — фартух .Нагрудним жіночим одягом були керсети — прямі або приталені безрукавки. Підперезувалися жінки широкими червоними домотканими поясами, викінченими довгою бахромою.Молодиці носили очіпки, виготовлені з різноманітних тканин.
Чоловічі сорочки - тунікоподібні до гестки та сорочки з вшитими рукавами. Горловини чоловічих сорочок викінчувалися коміром-стійкою різної ширини або виложистим коміром. Чоловіки носили різноманітні прямоспинні та приталені свити, сіряки, купини, кафтани, киреї, чемерки. Зимою носили кожухи або напівкожухи.Поясним одягом слугували шаровари та бахили — зимові шкіряні штани.
V локальний регіон України.
До нього відносяться - Донбас,Крим,вся південна частина Степової України,східні райони Слобожанщини. Тобто,це –Крим,Донецька та Луганська області,східні райони Харковської,Дніпропетровської та Запорізької областей.
Цей регіон ,в основному ,промисловий ,в ньому зосереджені люди різних національностей та культури:українці,татри,болгари,вірмени,грузини,
росіяни,казахи та інші.Проте переважають українці,росіяни,татари.
Національний склад відповідно позначився на стилістичних особивостях танцювального мистецтва,оскільки у хореографію українських народних танців впроваджуються елементи хореографічного мистецтва інших народів.
Великий вплив на формування стилістичних особливостей мав російський народний танець.Тому в цьому регіоні в суто українських танцях (козачках,
гопачках,метелицях,польках та кадрилях) зустрічаються російські дрібушки,
присядки,хлопавки,крутки та форма переплясу.Велике місце в житті населення цього регіону посіли також російські танці: камиринська,бариня,значно змінені кадрилі,частівки.
Для одягу цього регіону України характерне поєднання найкращих рис народного вбрання з елементами міської моди. Так, для пошиття одягу як чоловічого, так і жіночого, тут використовували переважно фабричні тканини Жінки носили приталені кофти з вузенькими комірцями або традиційні українські сорочки з пишно зібраною горловиною, дуже рясні й довгі спідниці з нашитими на подолі декоративними смугами з плису, оксамиту чи атласу. В районах Буджаку, Приазов'я та Криму перевагу надавали широким спідницям із густо призбореною оборкою, пришитою по низу. Носили також вишиті або кольорові фартухи з фабричних тканин, безрукавки. Чоловічі сорочки були вишиті спереду, їх, як правило, заправляли в штани, тільки в Криму була поширена чоловіча тунікоподібна сорочка, шо носилася поверх штанів. Верхнім одягом для чоловіків і жінок були пальта різного крою, з хутряними комірами, хоча також побутували й традиційні свитки, кожушки. Типовим чоловічим одягом у XVIII—XIX ст. був піджак, який тут називати твичиком. Жінки також носили й плахти, aлe переважно як святкове вбрання, головним убором був шовковий очіпок, на який вдягалася намітка, а пізніше —ще хустка.
Чоловіки носили смушкові або з іншого хутра шапки, а весною й восени — картузи. Типовим взуттям для холодної пори року були жіночі й чоловічі шиті на ваті "валянки", які взувалися у гумові калоші. Культура Слобожанщини перехідна від Лівобережжя до степової південної культури, а також (особливо на сході) позначена російськими впливами: наприклад, російський сарафан, чоловічий кафтан тощо. Під впливом крою сарафана поширилася жіноча сорочка з чотирикутним вирізом.
2.2. Впровадження в практичну роботу НХКАНТ «Райдуга» стилістичних особивостей українського народно-сценічного танцю за регіональним розмежуванням.
Народно-сценічний танець,джерелом якого є народна творчість,пройшов довгий і скадний шлях розвитку.Опрацьований талановитим балетмейстером,він набуває надзвичайно багатої палітри засобів виразності,яка вимагає від танцюриста віртуозної техніки виконання із збереженням водночас стилістично обумовлених національних особивостей танцю.
Основою народно- сценічної хореографії,як і взагалі танцювального мистецтва,є танцювальний рух,осмислення його,пластична виразність,темп,ритм тощо.
У формуванні танцюриста народно-сценічний танець відіграє значну роль.Вивчаючи танці різних народів,їх стиль та манеру виконання,він набуває знань,необхідних для творчого сприйняття і емоційного відтворення художніх образів.Виконавська майстерність багато в чому залежить від чіткого та легкого виконання технічно скадних рухів.Курс з народно- сценічного танцю допомагає розвивати танцюриста фізично,прищеплює вміння координувати рухи всіх частин тіла,виховує витривалість і техніку правильного дихання.Одночасно з удосконаленням технічних можливостей танцюриста йде опанування ним стилістики народної хореографії,її національних собивостей,манери виконання.Тому вже перші тренувальні вправи,крім основного призначення-сприяти набуванню віртуозної виконавської техніки,пластичності,сили,шляхетності,-повинні розвивати смаки,внутрішні художні почуття виконавця,заохочувати до творчості,тобто вести його до найвищого,досконалого виконавського рівня.
В основу занять з народно сценічного танцю покладено використання різноманітних рухів у їх правильному чергуванні,щоб навантаження на м’язи та зв’язкипереключалося з одних руп на іні.Правильний,розумний розподіл силового навантаження виховує м’язовий апарат танцюриста,не втомлюючи і не перевантажуючи його.