Стернею йшла босоніж у життя.
Й не те щоб свої ноги не жаліла —
скосились впору скиглії жита,
бруківкою ж іти я не хотіла.
Бо кожен обирає власний шлях.
Хтось ступить по вгарцованій дорозі,
а я шукаю суть в живих полях,
лишаючи минуле на порозі.
Оголено торкнутися землі…
Не завжди то пісок. Бува й каміння.
Й в навіяній зі згарища золі —
я дотиком знайду порозуміння.
Страждання і відновлення ґрунтів,
мене научать серцем зрозуміти,
що після війн ненависних катів —
зумію в цьому світі краще жити.
Переосмислю праведність буття,
відсію лицемірство, тупість й зраду…
І не повірю в щире каяття
тих особів, що шепотілись ззаду…
***
Загояться подряпини стерні.
Аби ж душевні рани залічити!
Мов від гармат, що рвуться на війні…
А в вирвах цих босоніж ще ходити…
Барчук Р
