Старію, видно вже старію,
Бо плачу - треба це чи ні.
Змахну з щоки опавшу вію
І витру краплі на вікні.
І гляну в зиму, потім в осінь.
Зустріну поглядом весну.
А ляжу у біленьку постіль -
Кручусь, верчусь і не засну.
Видно старію. Чую втому.
Розчулююсь, молюсь за всіх.
То кольку чую, то судому.
То дме, то капає зі стріх.
І скрині пам"яті торкаюсь
Легенько так, щоб не розбить.
І відкриваю, й закриваю.
І згадую, як пощастить.
Мене всі діти обганяють.
Сідайте - кажуть, як стою.
Та й солов"ї вже не співають,
Бо тяжко жити й солов"ю.
Всі покоління мали клопіт.
Ось і клопочеться моє.
І тисне пальці новий чобіт.
І з кожним днем хиткіш стає.
Сентиментальність, чуйність, чулість.
В характері тривога й жаль.
В хребті лиш сіль, в ході сутулість,
А на плечах (вже мерзну) шаль.
А від роботи... Від роботи
І втома й радість. Плач і сміх.
І так багато вже скорботи.
І горя й щастя повний міх.
Така пора, такі літа.
Але жива, чутлива й досі.
І нива літом золота.
І чорнобривці златокосі.
І бачу, чую, ворушу.
Молюсь за долю України.
Ще згадую і ще пишу
Про проліски і цвіт калини.
Г.Потопляк.
