Спитай мене, як я весь час жила
І як сльоза стікала по зап"ястку.
Як хліб я їла, воду як пила
І як нашила на пальтечку латку.
І скільки вишила ікон я по ночах.
Намалювала весен лиш словами.
Як я сиділа зиму при свічах
І згадувала світлий образ Мами.
Як я жила. Пригадую село.
Воно в мені і кожен день зі мною.
Там все буяло, квітло і цвіло,
І бігало, і мекало лукою.
Там був азарт - посіяти, зібрать.
Адреналін від випитого з чарочки.
Потрібно сніп до дощика сховать
Щоб не покрали молоді русалочки.
Щоб не покрав сусід, щоб не пропив.
Потрібно вміти лагодити й бити.
Там стільки літом яблук, вишень, слив,
Що не встигаєш їх з гіллі трусити.
Там все потрібно - дечки, лемеші.
Граблі й корита, відра і обценьки.
Там перші завжди віники й коші.
І там життя татуся мого й неньки.
Як я жила. У місті, в метушні.
То на підборах, то в домашніх капцях.
Як я хворіла завжди навесні,
Як я ішла до сповіді й причастя.
Спитай мене. Скажу чи не скажу -
Це все відносно, символізм у всьому.
Я то сміюся, то я затужу.
То в чорному, то вже в голубому.
І знов весна. Знов хроніка подій.
Та ця весна така нещасна й бита.
Сидить бджола на квіточці моїй
Й чекає літа.
А поруч я. Ще йду, хоч все болить.
Ще бачу, хоч сльоза тече із ока.
Я йду угору, хоч душа щемить,
І та гора ген-ген, яка висока.
Г.Потопляк.
