Схилилась мама біля яблуньки в саду,
Так міцно яблуньку щосили обіймає...
А сльози ллються градом як в грозу,
Грозу нестримну, з горя і печалі...
Колись вона любила яблуневий цвіт,
Такий тендітний, ніжний, полум'яний.
Весну чекала кожний новий рік,
Бо з нею й щастя в серці оживало.
Та серце вже мовчить, нема тепла...
Та й і весни вже мама не чекає.
Весну назавжди вкрала та війна,
Що в неї сина у бою забрала...
Та цвіт рожевий мамі промовляє:
" Тримайся, рідна, сльози не шкодуй.
Ціну життя лиш той в житті не знає,
Хто не втрачає рідних на війні.
Твій цвіт рідненький вже далеко відлетів,
Але ж в душі у тебе місця так багато!
Ти жити далі все таки зумій,
Хоч за синочком будеш ти страждати.
Та найдорожча квіточка твоя
Весною білим цвітом яблуневим
Влетить до твого рідного вікна
І тихо скаже: "Мамо, я завжди з тобою..."
