Ширяють над землею вже лелеки,
що повернулись із чужих країв.
Вони летять додому із далека,
мостить гніздечка в Україні їм.
Провісники весни, родини, миру,
добра відкривачі, небес ключі.
Розчинений у сонячному вирі
їх зорегляд стрічає уночі.
Коли закінчиться війни загроза,
де відлітають душі в небеса.
Невже лелечі крила спинять грози,
як щит від стріл ворожих нависа?
Довкіл ями, спустошення і голо.
Їдючий дим загаджує все тло.
Тривога, відчай, знічення і голод,
до чого душ розтління призвело.
Лиш угорі, мов скрип криниці, клекіт
подразнює навісно серця світ.
Сумні тепер лаштуються лелеки,
не радує їх щойно вибивсь цвіт.
За віщо, за які гріхи це, Боже,
перетерпати труднощі щодня?
Свідомість безнадією тривожить,
і хвилювання за дітей життя.
Любов батьківська піклуванню свідчить,
збігає в невідомість часоплин.
Поглянь в засмучені лелечі вічі,
навіщо вільні мрії їх убив?
Скрегоче вітер руйнівний в окрузі,
туман збирає вранці світлотінь.
Повиривало все по лісосмузі,
наступний будень знов пополотнів.
Співають жалібно птахи обабіч,
їх спів сприймає людську також біль.
Ці згіршення дістались необачно,
хто сильно Батьківщину так любив.
Оця згорьована страждань Голгофа
для українців випала з юдоль.
Людська душа пташинно так голосить,
допоки Божа звершиться любов.
Надія лиш на Боже Милосердя,
тому, що постраждав за нас Ісус.
Потрібна віра, тільки щоб не мертва,
під гору хрест, але воскреслий спуск.
Молилися постійно щиро наче б,
та трохи маловірні ми були.
Тепер заламуємо руки, плачем,
немає просвітку від заволочі мли.
Прийми волання в нас щиросердечні,
покаяння за скоєні колись гріхи.
Нас хресною дорогою безпечно
до Себе нині воскресінням проведи.
