Коли писав про класиків сучасної ліцейної освіти в Україні, згадував ось цю книжку – повну протилежність псевдопедагогічному мотлоху, що зараз продукується за грантові кошти чи заради швидкого заробітку (примітивні сценарії).
Олександр Миколайович Остапчук багато років утверджує інші підходи до освіти, які дозволяють пройти шлях від «великої нерадості» до «школи радості».
У більшості шкіл свято приходить ззовні: за календарем, за вказівкою зверху, згідно з річним планом роботи, часто за готовим сценарієм… Учителі й діти знають це і заздалегідь «заощаджують» радість.
У ліцеї ім. Назарія Яремчука свято живе всередині самих людей – вони носять його із собою. Воно не залежить від того, яке сьогодні число. Воно ніколи не закінчується, і його не можна скасувати.
І ось що найважливіше: цим святом можна в них «заразитися» й забрати із собою. Воно не прив'язане винятково до будівлі школи на вул. Руській у Тернополі. Воно переходить від людини до людини й потім зігріватиме тебе в будь-якому місті, у будь-яку пору року й за будь-якої дати на календарі.
Радянський тип event-менеджменту, замість побудови простору ціннісного орієнтування, продовжує домінувати в наших школах.
Але не в Тернопільській школі-ліцеї № 6 ім. Назарія Яремчука.
Коли мене запитують, чи є в нас школа, виховний простір якої побудовано не за принципом радянського «event-менеджменту» («подієвого менеджменту»), відповідаю: є така школа! Є така практика, яка працює. Завітайте до школи-ліцею № 6 ім. Назарія Яремчука в м. Тернополі. Запитайте в директора Олександра Остапчука, як йому це вдається…
Тут давно розпрощалися із совковою практикою організації «виховної роботи» з її «виховними годинами», «планами виховної роботи», псевдосвятами тощо.
Я не знаю, як їм це вдається, але принцип «шкільне життя як свято» там реалізовують не лише педагоги, а й сформована команда висококласних фахівців з event-менеджменту (продюсер, сценарист, режисер, адміністратор, декоратор, звукорежисер, режисер зі світла, діджей тощо).
Переконався в цьому особисто, коли був на ювілейному шоу на сцені Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка.
Тут є грамотний шоу-менеджмент на рівні школи і є маса прикладів для всієї України, як можна організовувати позаурочну роботу по-іншому — зокрема, зробити фантастично захопливе масове дійство на 1 вересня замість примітивної лінійки.
І тут немає так званих «псевдоподій» (надуманих акцій, «псевдосвят» тощо).
Моє особисте знайомство з Олександром Остапчуком відбулося тоді, коли він очолював управління освіти Тернопільської міської ради. У кабінеті начальника я сфотографував дуже незвичну відзнаку — переможцю в номінації «Шкільне життя як свято».
Ця відзнака вручалася людям, які справді вміли зробити шкільне життя святом для вчителів, учнів та батьків. Ніде не бачив такої емоційно чутливої відзнаки, яка б стимулювала реальний поступ до школи радості.
Я тоді пригадав анекдот про те, як покупець повертає до магазину щойно куплені новорічні іграшки. Продавець довго з’ясовує, що не так, і зрештою отримує відповідь: «Не радують вони мене!»
Завжди є легкий шлях — наприклад, купити в магазині ті ж новорічні прикраси. І є шлях значно складніший: організувати конкурс новорічних іграшок, зроблених власними руками. Звісно, у другому випадку усе буде «не так красиво», але з’явиться значно більше шансів, що вони радуватимуть наших дітлахів.
З моєї легкої руки Олександр Миколайович мав можливість пройти стажування у США і на власні очі побачити, як організовують різноманітні свята американці.
Колись я мав нагоду побувати в резиденції посла США в Україні на відзначенні джунтінсу (Juneteenth). Не напружуйте пам'ять у намаганні згадати, що таке джунтінс. Йдучи на це свято, я і сам нічогісінько не знав про нього попри те, що маю історичну освіту й мав нагоду там, в Америці, багато чого дізнатися про їхній історичний шлях.
Джунтінс так джунтінс — не часто ж їхній посол запрошує до себе в гості… Уже при вході на територію посольства всі охочі могли отримати в дарунок техаські капелюхи, а особливо просунуті гості могли взяти брошури чи почитати на стендах про визволення техаських рабів 19 червня 1865 року (на честь цієї події й назвали це свято свободи й емансипації). Відзначення почалося з дуже короткої промови посла (5–7 хвилин), яку він виголосив українською мовою з балкона резиденції. Затягувати промову не було сенсу, бо біля нього вже стояли учасники техаського джаз-бенду, а галявинкою ширився запах страв, які готувалися на грилі. Свято перетворилося на синтез концерту, пікнічка й невимушеного спілкування. Зайве доводити, що будь-хто з гостей отримав море задоволення і готовий щороку в такий спосіб солідаризуватися з їхніми намаганнями так відзначати поступ до свободи афроамериканців.
В Україні щось схоже у шкільній освіті бачив лише у школі-ліцеї № 6 ім. Назарія Яремчука.
Тут можна знайти масу прикладів нестандартних свят. Це і Свято-виставка домашніх тваринок, Свято гарбуза (українська альтернатива їхньому Гелловіну), День народження джинсів, День води, Свято української кулінарії у фольклорі, Свято варення…
Як показує практика школи-ліцею № 6 ім. Назарія Яремчука, для створення позитивного емоційного фону має значення не тільки вміння організовувати справжні свята, а й атмосфера очікування свята. Відчуття «свято наближається!» іноді важливіше за саме свято…
Важливо й те, що тут у шкільній культурі та колективній свідомості громади закріплено стійке уявлення про шкільне життя як свято, яке ледь не щодня підживлюється меседжами на кшталт таких:
• ліцейська палітра — це безліч відтінків, окрім сірого;
• ліцей — це не тільки і не стільки навчальний заклад, скільки стан душі!
Як наслідок, усі учасники освітнього процесу тут розуміють, що поняття «свято» несумісне з будь-яким тиском чи примушуванням. По-справжньому святкують лише за покликом душі, а не тому, що так треба.
Важко переоцінити те, що роблять мої тернопільські колеги для формування нового типу педагогічної свідомості нашої освітянської громади, яка досі перебуває в полоні суто радянських підходів до організації «свят». Тоді «свята», як правило, проходили формально та заорганізовано.
Інерцію ж добровільно-примусового підходу (наказано святкувати!) та показухи більшість закладів освіти перенесли в наш час. Ті чи інші «виховні заходи» і зараз здебільшого проводяться не для дітей, а «для галочки» у звіті за готовим сценарієм із використанням усього арсеналу засобів так званої репетиційної педагогіки. Згадайте, у радянські часи використовували поняття «культурно-масовий захід», яке й досі лежить в основі нашої педагогічної практики.
Звісно, алгоритм створення, презентації та реалізації сучасного event-проєкту істотно відрізняється від радянської практики добровільно-примусової організації «культурно-масових заходів».
Колектив школи-ліцею № 6 ім. Назарія Яремчука переконує, що справжнє свято уособлює щось радісне, надзвичайне й небуденне. Бо радість є почуттям, яке неможливо викликати штучно чи передати у «спадщину». Скільки б ми не організовували святкових дійств, вони аж ніяк не створять атмосфери справжньої школи радості, якщо ця радість не виникатиме із самого укладу шкільного життя. Радість як відчуття повноти буття є фундаментальною емоцією, в основі якої лежить саме соціальний компонент. Відчуття радості з’являється лише в процесі спілкування (радість успіху, радість пізнання, радість зустрічі, радість від того, що ми живемо, що світить сонце...).
Коли їхав на Едкемп до м. Ніжина, перечитав усе, що міг знайти про життя-буття Миколи Гоголя у шкільні роки. Найбільше мене вразили його слова з листа до матері з Ніжина (там він навчався в гімназії), написаного 1 березня 1828 року. Особливо його висновок про те, що «в цьому безглуздому закладі» він «втратив цілих шість років дарма». На жаль, він не знайшов у гімназії анічогісінько, «окрім великої нерадості». «Якщо я що й знаю, то цим зобов’язаний лише собі», — констатує Микола Гоголь.
Переконаний, що випускники школи-ліцею № 6 ім. Назарія Яремчука такого не напишуть. Адже в цьому закладі знають, як пройти шлях від «великої нерадості» до «школи радості».
