Ще сняться зрідка ті квітучі весни,
Притоптані, шовкові спориші.
Як мило, коли в пам'яті воскресне
Все те, що серцю дороге й душі.
У спогадах ті грона калинові
І яблунь ніжний, наче мрії, цвіт,
І мами очі ясно-волошкові,
Що проводжали у дорослий світ.
І руки тата теплі, мозолисті,
І погляд щирий із-під чорних брів.
Світанки мирні, ясні, золотисті
І море неймовірних відчуттів.
Й криниця чиста з свіжою водою,
Любові, втіхи й щастя джерело.
Зріднилась радість в спогадах з журбою.
Минуло те, що так колись цвіло.
Старенька груша, що грушки медові
Скидала тихо в росяну траву,
Лишила в серці спогади чудові.
Тепер я ними дихаю, живу.
І гойдалка, що мрії колихала,
І відправляла в зоряний політ.
І рушники, що мама вишивала
Й весняний у садочку первоцвіт.
Й духмяні, свіжоскошені покоси,
Що рівно так стелились по землі.
Й маленькі ніжки у травичці босі —
Це ніби все наснилося мені.
Усе зринає в пам'яті колишнє,
Весь світ дитинства і юнацьких літ.
Ще заквітують у садочку вишні,
Притулиться калина до воріт.
Криниця ще водицею напоїть
Солодкою такою, мов меди.
Усе, що так хвилює й непокоїть,
Навік лишає в серденьку сліди.
Оксана Козак
06.03.2023
