Ще не цвітуть іриси, ще не цівте косач.
Моя душа осіння, поплач люба, поплач.
Моя душа зимова із іскрами тепла,
Ти як весняна повінь всі землі осягла.
Всі ріки вбрід сходила, здолала болота.
Ти хусточку тернову в"язала на свята.
Підкорювала гори в думках, не наяву.
З тобою, моя рідна, я у війну живу.
І ти в мені щомиті тамуєш серця біль.
І "бродиш", моя люба, як вересневий хміль.
Не п"яна, не твереза, не вбита, не жива.
Дивись, весна настала і скрізь росте трава.
І в білому дерева, і в жовтому кущі.
І кожну живу гілку тулю я до душі.
Береза листя плодить, осика липкий клей.
По вишнях дощ стікає так схожий на єлей.
А там, за сивим рогом, за спаленим селом
Вже верби розпустились, вже поле зацвіло.
Життя, його не вбити, не знищить корінець.
Але душа страждає і кров тече з сердець.
Єднаються в жалобі весняні спориші.
Ще не цвітуть іриси, весни товариші.
Ще не цвітуть піони, ще не настав їх час.
І кожна жива квітка охороняє нас.
І кожен пагін світла підтримує мене.
І вишня кучерява від мене сум жене.
Тримаюся стежини, зеленого сукна.
Поглянь - ірис рожевий цвіте біля вікна!
Г.Потопляк.
