Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.
⠀
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були , як хор глухонімих.
⠀
І раптом, — Боже! — після того чаду
і тарапати, рівної нулю, —
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
⠀
І чую тишу. І співають птиці.
Приходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
⠀
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньках ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, —
за небо вип'ю і за дві сосни!
⠀
Ілюстрація Тетяна Зозуленко
