Розвиднялось небо на світанні.
З хвіртки впав приглушено гачок.
Лéгкий шелест, ніби заклинання,
розгубив вервечку із думок...
Дряпав хтось по шибці спозарання.
Думалось -- синиця за вікном...
Я налùла кави філіжанку
з цукром і теплèньким молоком.
Відхилила зàспані фіранки --
пахла так морозом тишина.
Боса, у кутку, на соннім ґанку
тупцялась розхристана Весна.
Зиркали на мене диво-очі.
Плутались і звуки, і слова...
І тікали геть, поперед ночі,
зимні обереги та дива.
Ну, нарешті!. Так тебе чекала.
Зиму вже спровадила давно.
Тож заходь. Я ніби відчувала,
раз у раз вдивляючись в вікно.
Будем пити каву, гомоніти,
міряти сукенки із тафти...
Дивно... Лізли з снігу перші квіти
і торкались серденьком Весни.
01.03.2023
Людмила Галінська
