Наші американські колеги досліджують явище, яке вони називають «work spillage» (проливання роботи). Щойно на сторінках видання Education Week вийшов матеріал про те, що саме це розмивання кордонів між кабінетом директора та домом є головним тригером тривожності та депресії у керівників шкіл.
Що таке «проливання роботи»?
Це коли через хронічний брак часу протягом дня директор змушений перевіряти пошту, відповідати на дзвінки та звітувати вже на власному дивані.
Домашні педради стають звичною формою сімейного спілкування – особливо якщо дружина теж учителька.
Але найстрашніше – це важкий «емоційний багаж», який керівники закладів освіти несуть додому:
• 😔 постійні переживання щодо безпеки дітей, а зараз ще й поголовного харчування;
• 📋 нескінченна взаємодія із різноманітними «перевіряльниками» та соціальними службами;
• 🔥 намагання якось врятувати від вигорання вчителів.
Про що говорить статистика? 📊
Згідно з опитуваннями керівників, головними джерелами хронічного стресу є:
• 61% – проблеми, безпосередньо пов'язані з учнями та педагогами;
• 33% – розмивання меж між роботою та особистим життям;
• ~30% – щоденна складна комунікація з батьками.
Як вирішувати проблему? 💡
Дослідники пропонують радикальний, але єдиний дієвий крок – оголосити війну «завданням-фантомам» (phantom tasks).
Потрібно негайно переглянути обов'язки директорів і прибрати безглузді бюрократичні завдання, які робляться виключно «для галочки». Якщо розвантажити робочі дні керівників від паперово-електонного мотлоху, вони зможуть ефективно керувати школою в межах робочого часу, не руйнуючи власне ментальне здоров'я.
Присутність на роботі за будь-яку ціну і в неробочий час
А є ще й такий феномен як презентеїзм (англійською presenteeism) – ситуація, коли директори шкіл з’являються на роботу, навіть коли хворіють і не можуть повноцінно зосередитись на своїх обов’язках. Звісно, регулярні виходи на роботу в хворобливому стані з часом виснажують.
А ще лівізм (від англійського leaveism) – ситуація, коли директори шкіл працюють у неробочі дні (у відпустці, під час вихідних, поза межами робочого часу). Така готовність «працювати понад норму» в довгостроковій перспективі веде до емоційного вигорання і порушення балансу між роботою і особистим життям.
Синдром відкладеного життя та «протікання» кишень 🧭
Якщо ви попрацюєте з десяток років директором школи, з'являється важка професійна деформація: стає важко витрачати гроші на себе.
Якось під час програми з професійного розвитку в Японії від JICA зловив себе на думці: мені на картку відразу перерахували гроші (добові, на придбання книг, одягу тощо) – близько двох тисяч доларів. Я йду торгівельними вулицями Токіо чи Нагої, дивлюсь на цінники й розумію: запросто можу купити собі що завгодно. А мені... нічого не треба. Тому я купував набори орігамі для школи та сувеніри колегам. Бо ж «таланти дітей на кінчиках пальців», а орігамі – чудовий спосіб їх розвивати. Здавалося б, ну спробуй купити щось для себе за ці п'ять тижнів далеко від гімназії! А я не знаю як... Не вмію... Не пам'ятаю...
Всупереч думці абсолютної більшості наших співгромадян, «протікання» грошей відбувається з власного сімейного бюджету на потреби школи, а не навпаки. Звісно, є спритники і серед директорів, які про себе не забувають, але таких небагато.
Система вибудована саме так, щоб ми свою життєву енергію та власні кошти витрачали на те, щоб заклади освіти просто якось виживали, а не на самореалізацію. І дуже нелегко вилікувати оцей директорський синдром «відкладеного життя» і нарешті дозволити собі чогось хотіти. 
«Ну і дурень!» або Скільки коштує бути директором? 🤦♂️
У коментарях до одного з дописів колеги я побачив фразу: «А нема дурних?! Я стільки не заробляю, щоб бути вчителем!». А тепер уявіть: наскільки треба бути багатим, щоб дозволити собі стать директором школи?!
Нещодавно один депутат заявив, що директор школи під час літньої відпустки, має замінити електрощиток у школі за власні гроші. Не депутат готовий спонсорувати, а директор має викласти з власної кишені!
Останнім часом у соціальних мережах усе частіше трапляються відео, на яких депутати приходять до закладів освіти, влаштовують так звані «перевірки», гучно ставлять запитання, повчають директорів і демонструють свою принциповість на камеру.
І щоразу виникає запитання: а яка справжня мета таких візитів? Покращити роботу закладу чи створити чергове відео для власного піару?
Шановні депутати! Перш ніж публічно «строїти» директорів і шукати недоліки, спробуйте хоча б на мить подивитися на ситуацію очима тих, хто щодня відповідає за життя і безпеку дітей, організовує освітній процес, працює в умовах війни, повітряних тривог, постійних викликів і невизначеності.
Зніміть відео не про те, як ви когось перевіряєте, а про те, як ви допомогли школі. Як посприяли ремонту укриття, придбанню необхідного обладнання, облаштуванню безпечного освітнього середовища. Як знайшли кошти, залучили ресурси, допомогли розв’язати конкретну проблему.
Ось це була б справжня робота. Ось це був би результат, який відчують діти, батьки й учителі!
Алла Поліщук
У часи мого директорування спонсорами «нашої» гімназії був не лише я особисто, а й уся моя родина, друзі та партнери.
Хто в це повірить і хто за це подякує?
Та ніхто. Бо суспільство має абсолютно збочені уявлення про реалії нашої праці.
Я багато років опікувався сусідкою навпроти, бабою Свєтою. Якось вона побачила, що я виходжу з тролейбуса, і щиро здивувалася:
— А в тебе шо, навіть машини власної немає?
Кажу, що не заробив за 15 років директорування. Баба Свєта продовжила:
— Так ти ж був тричі депутатом обласної ради і шо, не накрався?!
Намагався пояснити, що йшов туди не для цього, що батьки привили мені цінності – йти по життю гордо і чесно. Вона вислухала, махнула рукою і відрізала:
— Ну і дурень!
Хай би так вважала звичайна екс-працівниця заводу «Червона зірка», яка звикла за радянських часів тягти все, що погано лежить. Але ж так думає більшість!
Згадайте, як робили передвиборчу зачистку директорів у 2004-му. Щодо моєї персони почали активно шукали кримінал. Традиційна тема для дискредитації – «побори» – не пройшла, бо я єдиний офіційно зареєстрував благодійний фонд, де все було прозоро. Тоді порушили справу за смішною статтею: «незаконно встановлена плата за навчання». Тоді все з тріском провалилося і кримінальну справу довелося закрити «за відсутністю складу злочину». Але й досі, через 20 років, якась місцева дурепа пише в коментарях: «А ви ж безконтрольно збирали гроші на тюль!». А для мене тюль у класах, як і «лебеді» з шин на клумбах – це ознака несмаку. Я весь час займався «детюлізацією» інтер'єрів!
П'ята трудова чверть та пастка героїзму 🛠⚠️
Зараз усе літо бачив пости колег, які рапортують про свою «п'яту трудову чверть» на ремонтах рідних шкіл.
Писав їм: не робіть цього! Відпустка дається для того, щоб вас хоч трохи «відпустило».
Тільки на відстані часу усвідомлюєш: твої десятиліття героїзму та жертовності на посаді директора насправді сприяли збереженню гнилої та неефективної системи.
Так, я подбав про майже тисячу учнів і сотню вчителів. Але одночасно я прикрив дупи тих можновладців, які мали б виконувати свої прямі обов'язки із фінансово-господарського забезпечення школи. Вони казали, що «немає грошей». Проте коли я став депутатом обласної ради і отримав доступ до документів, я просто чманів від цинізму: наприклад, 17 мільйонів гривень на обрізання дерев у місті знайшлися миттєво, а на освіту – ніц не було.
Чиновники могли не перейматися школами, бо там був я. І були такі ж «дурні», як я, фанати-директори та ентузіасти-вчителі. Тому представники засновника лише раз на рік перевіряли «готовність до нового навчального року», а решту часу заважали працювати своєю бюрократичною вакханалією, патологічною жадібністю та войовничою некомпетентністю. Усе, що вдавалося зробити, було не завдяки, а всупереч Системі.
Аксіома менеджменту: якщо ти виконуєш чужу роботу, це не означає, що хтось буде справно виконувати твою!
Нам треба було не рятувати Систему своєю самовідданістю, а робити виключно те, що передбачено посадовими обов'язками, і мовчки спостерігати, як усе розвалиться. Бо на її руїнах, на здоровій основі, можна було б створити щось справді нове й життєздатне. А так – дохла Система агонізує й досі, отруюючи життя наступному поколінню освітян...
Колись один мудрий чолов'яга сказав мені:
«Вікторе, не рви серце. За таку платню треба не лише нічого не робити на посаді директора школи, а ще й потроху шкодити...».
Звісно, шкодити не дітям чи педагогам. Шкодити цій людиноненависницькій Системі.
